Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

що він обіцяв сам подзвонити. На кухні ходики показували десять хвилин на дев'яту. Отож, Оля давно вдома і, якщо сусіди нічого їй не сказали, звично чекала батька з роботи.

Я відрізав скибку хліба, намастив маслом, а зверху повидлом і жадібно їв, запиваючи холодним чаєм. А якщо сусіди сказали?.. У мене хліб застряг у горлі, і я закашлявся, хапливо ковтнув чаю. Тоді вона, щоб пересвідчитись, побігла в міліцію, зустрілася з Сергієм Антоновичем, і той розповів. Я зазирнув до кімнати матері — нікого. І на веранді нема. А може, Оля дзвонила і я не чув? Чи заходила до нас? Ні, після розмови з Великошичем вона не подзвонить і не зайде. Я опустився на стілець, з острахом і відчаєм усвідомлюючи, що на її місці теж би не подзвонив і не зайшов. Тепер до кінця зрозумів значимість слів Шмигла «заради Олі…»

Я довго дивився на батькову фотокартку. Мене охопив тупий, ниючий біль і безнадійний смуток, обіймав невимовний жаль, що підступно підповзав до горла, і я незчувся, як заплакав, безгучно, не соромлячись своїх сліз, думаючи, що, коли б жив батько, все було б по-іншому, коли б не клята війна та ниций Шмигло, страшне поріддя роду людського. Треба ж долі звести мене саме з його дочкою, і якою ціною я заплатив за розшуки батька.

Виплакавшись, я трохи заспокоївся — мені полегшало. А в душі зосталося журливе почуття прощання. Здавалося, ніби я самотньо лежав у лузі серед трав, а в високості, курликаючи, летіли у вирій журавлі. І коли долинули материні кроки, я заплющився — перед зором із темряви повільно виринала, окреслюючись, фотокартка з батька і, набувши чіткості, через мить розтанула.

— Арсене, ти… не спиш? — уривчасто дихаючи, напевне від швидкої ходи, запитала мати.

Я похитав головою.

— Тільки що в гастрономі… У мені курликали журавлі.

— Іди сядь коло мене, — я не розплющувався, здогадуючись, з якою вістю вона прийшла.

Мати сіла на диван, я відшукав її руку, взяв прохолодну долоню у свою і легенько стис.

— Боже, що балакають люди, — мовила вже з меншим хвилюванням. — Аж волосся дибки стає. Наче заарештували Саву Архиповича за вбивство Дубовенко.

Що ж, люди не помилились.

— І ще… — мати затнулася, не наважуючись сказати, і я знову стис її долоню, мовби заохочував до подальшої розповіді. Водночас розумів, що моя рука заспокійливо впливала на неї, як і вся моя поведінка — лежання з заплющеними очима. — Що Оля кудись поїхала. Я не повірила, зайшла в універмаг, а її нема. Степанида бігала до неї додому. Хата замкнута.

Мабуть, Великошич викликав її для показання. Але материна розповідь суперечила істині: цей тиждень Оля працювала зранку, а зараз скоро дев'ята вечора. Я промовчав.

— Хтось ніби бачив її на вокзалі з чемоданом.

Я посміхнувся вигадкам, бо вчора Шмигло перебував ще на волі і ніхто не мав його за злочинця, окрім Великошича. Я не стримався і зауважив:

— Ти щось плутаєш, мамо. Оля працює зранку, а зараз вечір, і не вчора…

Відчув на собі пильний погляд матері.

— Арсене, ти ж проспав дев'ятнадцять годин, — сказала з докором. — Я аж злякалася попервах.

— Що?!

— Еге, дев'ятнадцять. Сьогодні четвер, тридцяте серпня.

За вікном не сутінки, а розпогоджена днина. Від чого цього разу застеріг мене Великошич? Невже справді кудись поїхала Оля?

— Мені ніхто не дзвонив?

— Ні.

Я не витримав і набрав телефон слідчого.

— Доброго ранку.

— Привіт, Арсене, — глухо відповів.

— Де Оля? — запитав без всілякого вступу. Великошич пошелестів якимись паперами, зітхнув і відповів:

— Поїхала.

— Куди? — знову закурликали журавлі.

— До батька.

— А хіба Шмигла вже?..

— Ні, він ще у нас. Приходь, пора тобі все розповісти.

Я нічого не розумів.

— Замкни двері, — сказав, виходячи з-за стола. — Щоб нам ніхто не заважав.

Він почав ходити туди-сюди по кабінету, збираючись з думками, кидаючи на мене то зацікавлені, то співчутливі погляди. Я здогадувався, що вчора, відразу по приїзді з обшуку, він допитував Шмигла і вже мав його зізнання. Але мені не хотілося їх читати, вірніше тримати в руках той папір, до якого торкався вбивця. Я не ображався на Великошича, що провадив слідство без мене. Все правильно з боку судочинства, бо я зацікавлена особа — син убитого, потерпілого. І щоб захист не мав ніякої зачіпки щодо упередженості, Сергій Антонович заздалегідь усунув її.

Передусім мене цікавило, до якого батька поїхала Оля і хто їй Шмигло?

— Вибач, Арсене, що так з тобою повівся, — заговорив. — Тепер розумієш, що інакше не міг. Признатись, я не вірив у наслідки твого пошуку. Вісімнадцять років — строк чималий. Але ти розшукав…

— Завдяки вам, — вставив я.

— То дрібниця, — махнув рукою Великошич. — Саме ти натрапив на ниточку, яка вела до Шмигла.

— Я?!

— Авжеж, — скупо посміхнувся, не зупиняючись, міряючи кроками кабінет. — Але про неї трохи далі. Так от, коли тобі влаштували пастку на дорозі від полустанка, я замислився: від кого злочинець міг дізнатися про твій пошук? Куртій далеко, мати не зацікавлена комусь розповісти. І я подумав про Балюка, перед яким ти не крився.

— Роман Гнатович?!

— Обережно поспитав його, з ким мав розмову, і він сказав, що з Придибою.

— Ех!.. Адже Балюк колишній розвідник, — зазначив гірко.

— Учитель вірив Придибі, як собі. Він врятував йому життя. А Шмигло змикитив, що пахне смаленим. Ну і попросив Хавару, ніби заради Олі, постежити за тобою і про все доповідати йому. І я зацікавився Придибою. Послав запит у Харків, у тій області він народився, і почав чекати відповіді.

— Не попередив я Балюка, щоб мовчав.

— Він хотів тобі допомогти. Сподівався, що Придиба щось згадає цікаве. А