Йозеф Рот - Йов. Фальшива вага

Що в тому всьому не надто людське, не пересічно людське — це дивовижний талант писати. Йозеф Рот пише так, що навіть робиться аж трохи лячно. Знову і знову запитуєш себе: як можна аж так добре писати впродовж стількох романів? Клас і статус цього письма дедалі більше увиразнюються з плином часу: сьогодні, коли навіть мова застібнутого на всі ґудзики Томаса Мана звучить уже ледь архаїчно, ба навіть антикварно, те, що написав цей неймовірний пияк, справляє тільки докладніше, доладніше і доречніше враження.

Про Ротове пияцтво: воно зруйнувало його здоров'я, молодість, серце, печінку, чимало стосунків: і ділових, і дружніх, і еротичних. Але його творчості воно не змогло заподіяти ніякої відчутної шкоди. Що п'яніший він був, то тверезіше бачив людську природу і хід речей. Що гірше руйнувалася оболонка його тіла, то стрункішою ставала форма прози, пружнішою її інтонація. Неймовірно, але цілий «східний цикл» із усіма його шедеврами — серед них «Марш Радецького» (Radetzkymarsch, 1932) і «Гробівець капуцинів» (Kapuzinergruft, 1938) написав тяжкий, на тоді вже незворотний пияк, котрому залишався один лише напрям: стрімкого наближення до кінця. Рот достеменно це усвідомлював, тому поспішав писати і пити. Алкоголь був для нього передумовою, але ніколи не причиною писання, а писав він так само ексцесивно й остаточно, як і пив. Алкоголь був й умовою його життя, й інструментом його смерти. Може, він і став сенсом Ротового існування в останні роки, проте цей сенс був неподільно сплетений із сенсом писання і ніколи не оприявнювався окремо. У цьому розумінні його пияцтво можна назвати досконалим.

Рот занедбував себе; це так різнилося від звичаїв людей тієї формації. Його приятелі Стефан Цвайґ і Сома Морґенштерн завжди були бездоганно вбрані, його видавці Курт Вольф і Ґустав Кіпенгоєр були культивованими сибаритами, а його сучасник Музиль — то й узагалі гігієністом. Рот занедбував себе тілесно, часто неприємно пахнув, мав численні й незворотні ознаки фізичного занепаду. Дивовижним контрастом до цієї розхристаности є викшталтована форма, дисциплінованість і формальна елеґантність його прози. Тут немає жодних так званих типових ознак письменницького алкоголізму: ні прикрих довгот, ні п'яного розумування, ні гемінґвеївського патосу, ні забування і недбальства, ні єрофєєвської резиґнативности з месіянством. Зрештою, двоє великих літературних алкоголіків — Фолкнер і Рот — писали зовсім по-різному: в одного романи виходили товсті, в другого худі. Це зводить ad absurdum саму ідею типології алкогольної літератури, певного алкогольного літературознавства. Вплив алкоголю такий самий різний, як і ті, на кого він упливає.

Увесь «масив» (хоча це слово не надто пасує до прозорої та осяйної прози Йозефа Рота), весь корпус східного письменства припадає більш-менш на останні п'ятнадцять років його життя. З огляду на загальну короткість цього життя, це водночас і найдовший період Ротової творчости. Не просто найдовший, але й той, який ми нині схильні вважати за найсправжніший. Попри те, що Рот і перед тим уже був відомим письменником (а ще відомішим журналістом і репортером, не просто значним, але й визначним — чільним газетним автором Ваймарської республіки), саме в цій топіці відбулося, по-перше, наближення до справжньої слави: не тільки прижиттєвої, а й передусім понадчасової. Але важливіше інше: саме через це письменство ми схильні тепер тлумачити наближення самого Рота до того Рота, якого ми знаємо чи хочемо знати тепер. Для нашої сучасности саме в цьому матеріялі він найсправжніший Рот. Імовірно, в цьому східному писанні він і справді зближався до себе. Таке воно принаймні справляє враження.

На той час Йозеф Рот уже встиг повернутися з фронтів Першої світової війни, побувати у Бродах і знову звідти втекти, заявити про себе як про помітного німецькомовного письменника, змінити Відень на нову бурхливу столицю Центральної Европи, Берлін (куди він перебрався на стало 1920 року), відбути значну світоглядну еволюцію. Запізнати щастя в коханій Франції, від якої прийшло суцільне сп'яніння, — дуже скоро дослівне (замилування і пізніше розчарування Францією споріднює його з Анджеєм Бобковським, іще одним східним європейцем на Заході). Зустрітися і, як попервах здавалося, щасливо одружитися з жінкою, яку справді любив, Фридерикою (Фридль, як він її називав) Райхлер, швидко і надійно заробити собі ім'я в провідних німецьких газетах і дістати постійну працю в найавторитетнішій із них — «Frankfurter Zeitung». Він переживав і позиціював себе як громадянина Европи, переконаного мешканця великих міст, лівого інтелектуала, уважного до світових політичних нуртів і найтонших перемін ув атмосфері. Рот був утіленням европейськости найвищої проби та найширшого засягу: він був удома в життєвих світах Бродів і Львова рівною мірою, як у світах Франкфурта та Берліна, Відня й Альтаусзее, Парижа та Ніцци, Брюґе й Остенде. Він однаково добре почувався серед убогих бамбетлів хасидських халуп і на парадних сходах гімназії, серед важких, масивних, темних дубових меблів львівських великоміщан і легеньких плетених крісел та струнких мармурових столиків паризьких вуличних кафе, серед в'язкого клацання розтеліпаних друкарських машинок у газетній редакції та в купе пульманівських вагонів, що мчали його до чергового місця репортажу. У темному череві синагоги і перед прозорими келихами крижаного білого вина на вітрах Фландрії.

Важко напевно визначити, коли розпочався перехід. Можливо, відколи увиразнилися ознаки занепаду і близького краху самої Ваймарської республіки, що в ній Рот був знайшов ту ліберальну модель життя, яку собі вимріяв, на якій йому залежало, де він почувався, наче риба у воді, та яку, як він гадав, виборов собі, зокрема й на війні. Цілком можливо, що почалося все з відчуття крихкости, ненадійности цієї світоглядної батьківщини, котру він обрав уже дорослою людиною, — батьківщини, де він мав намір здійснитися і де мало розгортатися його життя, і то життя щасливе.

А попри те немає жодної видимої необхідности і доконечної закономірности в тому, щоби знов і знов — і щораз частіше — тематично, мотивно, настроєво, але й реально, в репортерських відрядженнях, повертатися до Сходу Европи, до свого персонального Сходу. До місць, звідки він дослівно вийшов. Так само, як Сонце сходить на Сході, так і Рот прийшов зі Сходу — і так само зайшов на Заході, в місці, яке просто-таки уособлює саму істоту й ідею Заходу, в Парижі. І свого «Йова», — роман, дію якого напнуто між крайнім Сходом західного світу і його крайнім Заходом, — Йозеф Рот писав саме там, ізсередини Західного світу й у місці, розташованому просто посередині, в самому серці Европи Західної.

Помітним є також наростання частотности тих повернень у