Йозеф Рот - Йов. Фальшива вага

День, у який він вирушив у дорогу, був чудовим весняним днем. На візку стояла піч. До плечей були приторочені вихудлі міхи. Високо в небі тьохкали жайвори, а жаби так само радісно кумкали внизу, на болотах. І він пішов, наш добрий Самешкін, пішов просто себе, куди очі світять. Бо що це все його, власне кажучи, обходило?

Ніколи вже він не прийде сюди, сказав він собі. І йому здавалося, що і жайворонки, і жаби визнають його рацію.

Сяйво і сутінки Сходу

Це і так давно відомо. Однак допіру коли вони опиняються поряд, стає цілком очевидно, що Йозеф Рот, виявляється, залишив по собі щось таке, що, хай і дуже умовно, можна назвати «східним циклом». Таким є й один із намірів цього видання: зробити так, щоби два дуже значні Ротові романи, «Йов» (Hiob, 1930) і «Фальшива вага» (Das falsche Gewicht, 1937), один «волинський», другий «галицький» — обидва безперечно «східні», опинилися тут поряд, під спільною обкладинкою.

Усвідомлення це, зрозуміло, цілком приватне; воно такої самої природи, як і інтимне відкриття різниці між «знати» і «пізнати»: начебто від початку було відомо, що Рот багато писав про Схід Европи, ба навіть, що найважливіші його речі — походженням саме з тих регіонів значень, відчувань і чуттєвости, а сам він у західній літературі є просто-таки уособленням писання про світи на схід від Відня, Праги й Берліна. Проте всю міру зв'язности і пов'язаности його східного літературного універсуму видно щойно тоді, коли читати ці тексти не кожен поодинці, не як монади, а власне як певну множину чи навіть єдність. Саме тоді не просто з’ясовується, що східні тематика і мотивіка невпинно повертаються, що їхні локуси мають усі ознаки топосів, а їхні сценерії та сценарії вибудовуються з дивовижно наполегливою повторюваністю, яка вельми нагадує поетику невідступности; чим далі читати, то більше наростає враження, що маємо тут справу з певною парадигмою, хай навіть її граматика не надто прозора і не до кінця послідовна. В межах цієї умовної естетичної програми — не остаточно спланованої, виструнченої та викінченої — знову і знову виринають не просто споріднені, а достоту ідентичні фігури, групи фігур — і в сенсі фігур думки та мови, і в розумінні персонажів та постатей. Не просто ті самі візуальні образи, а й мало не шкірою чи навіть іноді підшкірно відчуті настрої, що їх ці образи покликані навіювати. Колізії — за всієї розмаїтости — коряться логіці спільного походження. Її можна окреслити якщо не як поразку, то вже, в кожному разі, як приреченість. А декотрі персонажі, навіть цілком непересічні, виявляються такими перетічними, що іноді навіть виникає враження, ніби вони взаємозамінні, мало не довільні. Фігури Самешкіна і Каптурака так само легко переходять із роману в роман, як дезертири, перемитники та прикордонні злочинці з підросійської Волині в підавстрійську Галичину і навпаки. Самешкін, наприклад, в одному романі — молдавський циган і мандрівний продавець маронів, печених каштанів, а в другому — осілий український селянин із Волині, господар коней і фірман за платню. Каптурак теж виринає в декількох текстах. А Мендель Зинґер — той узагалі повсюдний, наче Вічний Жид, і скрізь той самий і геть інакший водночас, деінде у незмінному рапсовому картузі, а деінде — у так само незмінній хутряній шапці. Він може уособлювати і осілість, і міґрацію. І побожність, і бунт. Ученість і пристрасть. Покору і прокляття.

Однак і така довільність, і множинність — це з'ясовується, коли читати ще далі, — не є нескінченними. А те, що вдає із себе парадигму, насправді виявляється параболою. Читання двох визначних «східних» романів Йозефа Рота якомога ближче один поруч одного неабияк сприяє таким відкриттям.

Циклом цю множину написаного про Схід Европи можна визнати хіба що post factum, ба навіть postum, бо й сам Рот ніколи не висловлював наміру ретельно вибудувати якусь велику тематичну серію. Те, що нині зараховуємо до «східного циклу», — це радше не надто виразно окреслене сузір'я текстів різної генези, жанру та відмінного жесту: від подорожніх репортажів для щоденної газети, почерез нотатки, новели й оповідання, кілька чималих романів і аж до ніколи не завершеного задуму великого, може, навіть підсумкового автобіографічного роману «Суниці» (Erdbeeren). Більша чи менша єдність виявляється тут хіба що в часі їх постання: починаючи від 1924 року, від нарисів «Подорож Галичиною» (Reise in Galizien), що стали наслідком першого репортерського виїзду Рота до вітчизни, яку він, мабуть, уважав тієї миті колишньою. Поступово ці тексти починають укладатися в щось, що за інших обставин можна було би назвати і циклом. Проте тут очевидно й інше: ніякого циклу насправді немає. Немає заокруглености, замкнености, за- або довершености. Це радше циклічність у сенсі циркулярности, повторюваности, настирливости — сюжетів, ситуацій, стихій. Але передусім місць дій і подій.

Немає, звісна річ, і того, що можна би назвати інтенцією чогось на взірець великої нарації чи то в давнішому класичному розумінні «Людської комедії», чи ж у сенсі сучасних Ротовій творчості «Саґи про Форсайтів» чи «Жана Кристофа». Про таке йому навіть близько не йшлося. Іншим був Ротів темперамент, йому бракувало систематизму, віри в спроможність тотально схопити дійсність, загалом у можливість усеохопного письма, мало того — в саму його доцільність. Скоріше, це щораз нові й нові спроби, розбіги, зариси, аби втримати щось вельми важко вловне. Саме так наростав «східний цикл». Його різнорівнева внутрішня повторюваність, утім, анітрохи не викликає прикрого враження тавтологічности чи автичности. Навпаки: кожне нове наближення є доповненням до образу того, що для автора, либонь, ніколи не стало довершеною цілістю, але що ми сьогодні відчитуємо як досконалу сукупність.

Дуже далеке Ротове світовідчуття і від того, щоби навіть назвати це комедією, хай і задля знадливої аналогії вжити це слово. Те, що «людська» — очевидно. Бо, попри всю важливість країв і краєвидів, де розгортається дія, головним її місцем є таки місце внутрішнє, десь близько до людських сердець. І, попри цілковиту відсутність конвенційного психологізму, головною дією є теж дія внутрішня, її можна назвати також душевною. Але якщо вже конче мало би йтися про якісь алюзії, то Ротові східні писання є радше людською елегією.

Елегійністю цю прозу пронизано наскрізь, вона є справжнім її носієм, а найголовніша її функція полягає не в розчуленні над проминальністю і смуткові над незворотністю, а в перетворенні розпачу на стерпність. Ротова елегійність надає розпачеві форми, дає