Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

його колеги тут. Може, сказати, що в Генрі амнезія і він десь побрів?

– А, от він, – каже Кімі, тиснучи мою руку.

У дверях стоїть Генрі та оглядає юрбу, помічає нас. Підбігає.

– Привіт, незнайомцю! – цілую його.

Він повернувся у теперішнє, мій молодший Генрі, і його життя тепер – тут. Бере мою руку та руку Кімі й проводить нас до столу. Кімі радісно хихоче та щось каже Генрі, не можу розібрати, що саме.

– Що вона сказала? – запитую, коли ми вже сідаємо за стіл.

– Запитала, чи не плануємо у нашу шлюбну ніч секс утрьох.

Червонію, наче рак. Кімі мені підморгує.

19:16

Генрі: Завис у бібліотеці клубу, їм канапе та читаю перше видання «Серця темряви».

Книга у розкішній палітурці, та, мабуть, ніхто й ніколи її ще не розгортав. Краєм ока бачу менеджера клубу, що поспішає до мене. Закриваю книгу й ставлю її назад на поличку.

– Перепрошую, сер, та, мабуть, мені доведеться попросити вас залишити цей кабінет.

Немає сорочки, немає взуття, та й обслуги немає.

– Добре, – кажу, підводячись.

Коли менеджер повертається до мене спиною, кров гупає мені у голову, і я зникаю. Приходжу до тями на підлозі нашої кухні. Дата – 2 березня 2002 року. Сміюся: завжди хотів так зробити.

19:21

Клер: Гомес проголошує промову:

– Любі Клер та Генрі, родичі та друзі, шановні присяжні… стривайте, викресліть це. Любі мої, у цей вечір ми зібралися тут, на берегах холостяцької землі, щоби помахати нашими хусточками до Клер та Генрі, які підіймаються на борт корабля «Сімейний Союз» та вирушають у довгу подорож. А поки що ми з сумом спостерігаємо, як вони прощаються з радощами холостяцького життя. Але ми впевнені, що ця розхвалена країна Шлюбного Благословення стане їхньою повноцінною адресою. Дехто з нас може навіть приєднатися до них у швидкому майбутньому, якщо не придумаємо спосіб, як цього уникнути. Отож тост: за Клер Ебшир Детембл, прекрасну мисткиню, що заслуговує на кожну дрібку щастя, котра випаде на її долю у цьому новому для неї світі! І за Генрі Детембла, збіса класного хлопця і везучого сучого сина! Нехай життєве море простягнеться перед вами гладке, наче скло! Попутного вам вітру! За щасливу пару! – і з цими словами Гомес перехиляється через стіл та цілує мене в губи. На якусь мить ловлю його погляд, але потім ця мить обривається.

20:48

Генрі: Ми вже розрізали та з’їли весільний торт. Клер уже кинула свій букет (його впіймала Шаріс), а я вже жбурнув підв’язку Клер (її впіймав Бен). Оркестр грає «Їдьте потягом „А“», люди танцюють. Я потанцював із Клер, Кімі, Алісією та Шаріс. Зараз танцюю з Гелен, яка дуже навіть гарно танцює, а Клер танцює з Гомесом. Кружляю Гелен та бачу Селію Етлі, яка намагається вклинитися до Гомеса, а той своєю чергою – до мене. Коли він вихром несеться із Гелен, я приєднуюся до натовпу біля шинквасу й спостерігаю, як Клер танцює з Селією. До мене приєднується Бен. Він п’є газовану воду. Замовляю собі тонік із горілкою. Бен начепив підв’язку Клер собі на руку, наче перебуває у траурі.

– Хто це? – запитує мене.

– Селія Етлі. Дівчина Інґрід.

– Дивно.

– Ага.

– А що з тим хлопцем, Гомесом?

– Що ти маєш на увазі?

Бен зирить на мене, а потім відвертається.

– Та не зважай.

22:23

Клер: Усе, кінець. Дорогою з клубу перецілувалися та наобіймалися з усіма, сіли та поїхали машиною, вимащеною кремом для гоління, за якою волочиться хвіст із консервних банок. Під’їхали до «Д’ю Дроп Ін» – маленького непоказного мотелю на Сілвер-Лейк. Генрі спить. Виходжу з авто, реєструюся, прошу чергового допомогти мені відвести Генрі до кімнати й кинути його на ліжко. Цей хлопець заносить наш багаж, витріщається на мою весільну сукню, на інертного Генрі та шкіриться до мене. Даю йому чайові, й він іде. Знімаю взуття з Генрі, послабляю його краватку. Знімаю свою сукню та розкладаю на кріслі.

Стою у ванній кімнаті, у нічній сорочці, тремчу від холоду. Чищу зуби. У дзеркалі бачу Генрі, який лежить на ліжку. Хропить. Випльовую зубну пасту та полощу рота. І раптом до мене доходить: це – щастя. Й усвідомлюю: ми одружилися. Що ж, у будь-якому разі, я – заміжня.

Вимкнувши світло, цілую Генрі на добраніч. Від нього тхне алкоголем і парфумами Гелен. Добраніч, добраніч, солодких тобі снів! І засинаю – без снів, проте щаслива.

Понеділок, 25 жовтня 1993 року (Генрі тридцять, Клер двадцять два)

Генрі: У наступний після весілля понеділок ми з Клер у Чиказькій міській раді, суддя реєструє наш шлюб. Свідками виступають Гомес і Шаріс. Після того всі йдемо вечеряти в «Чарлі Тротерс» – ресторан, який настільки дорогий, що саме його оформлення нагадує салон першого класу в літаку, чи якусь мінімалістську скульптуру. На щастя, хоча їжа тут на вигляд, як витвір мистецтва, проте смачна. Тільки-но з’являється якась страва, Шаріс відразу її фотографує.

– То як воно: бути заміжньою? – цікавиться вона.

– Почуваюся дуже заміжньою, – відповідає Клер.

– А ви можете продовжувати одружуватися, – жартує Гомес. – Спробуйте усі церемонії, які тільки існують: буддистську, нудистську…

– Слухайте, а може я якась «двоємужниця»? – припускає Клер, куштуючи щось фісташкового кольору, з кількома великими креветками, викладеними так, що нагадують короткозорих старців, які читають газету.

– Думаю, що можна дозволити собі одружитися з тією самою людиною стільки разів, скільки сам забажаєш, – вставляє Шаріс.

– А ти є такою людиною? – запитує мене Гомес.

Те, що я їм, укрите тонкими шматочками сирого тунця, який аж тане у роті. Перед тим як відповісти, ще деякий час насолоджуюся цією смакотою.

– Так, навіть більше.

У Гомеса раптом зіпсувався настрій, і він почав щось мимрити про філософію Дзен, але Клер усміхається мені та підіймає келих. Чаркуюся з нею: звучить та губиться у шумі ресторану чиста кришталева нота.

Що ж, ми одружені.

Частина 2

Крапля крові у мисці молока

– Що це? Любий, що це?

– Як нам це пережити?

– Що пережити?

– Це. У нас так мало часу. Ми ж проспимо увесь наш час!

– Ми можемо усамітнитися та прикидатися – це ж лише початок, – що у нас іще сила-силенна часу.

– А з кожним днем його ставатиме все менше. А потім і зовсім не буде.

– А ти би краще хотіла, щоб узагалі ніколи нічого не було?

– Ні. Це – саме те місце, куди я завжди приходжу. Відколи почався відлік мого часу. І коли