Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Сьогодні субота, 23 жовтня 1993 року. День нашого весілля. Годинник над поличками з сигаретами показує 13:10.

– Маю бігти, – похапцем кажу продавцю та вибігаю.

13:42

Клер: Стою в кабінеті, де навчалася у четвертому класі, та одягаю свою весільну сукню. Вона з муарового шовку кольору слонової кістки, на ній багато мережива та дрібних перлинок. Сукня тісно облягає груди та руки, але внизу широка, до самої долівки, з ледь не двадцятиметровим шлейфом. Могла би заховати під нього з десяток ліліпутів. Почуваюся, наче платформа для парадів, але мама бігає довкола мене: метушиться, фотографує, намагається переконати мене трохи більше нафарбуватися. Алісія, Шаріс, Гелен та Рут звиваються біля мене у своїх однакових оксамитових, сірувато-зелених сукнях дружок. Оскільки Шаріс із Рут обоє невисокого зросту, а Гелен з Алісією – високі, то вигляд у них, як у дивно дібраних дівчаток-скаутів. Але поки мама поруч, ми вирішили ігнорувати цей момент. Вони обговорюють кольори свого взуття та сперечаються про те, хто піймає букет.

– Шаріс, ти вже заручена, – каже Гелен, – ти навіть не повинна пробувати його піймати.

– Підстраховуюся, – знизує плечима Шаріс. – З Гомесом може вийти будь-що.

13:48

Генрі: Сиджу на батареї в затхлій кімнаті, де повно коробок з молитовниками. Гомес, курячи, ходить туди-сюди. У смокінгу він має розкішний вигляд. Відчуття таке, наче я – ведучий ігрового шоу. Гомес продовжує вимірювати кроками кімнату, збиваючи попіл у чайну чашку. Через нього я ще більше нервую.

– Обручки маєш? – запитую у стоп’ятсотий раз.

– Так. Обручки маю.

– Хочеш випити? – зупинившись на мить, запитує мене.

– Ага.

Гомес витягує флягу та передає мені. Знімаю кришечку й відпиваю. Дуже м’який скотч. Відпиваю ще та повертаю флягу. Чую, як у передпокої розмовляють та сміються люди. Пітнію, починає боліти голова. У кімнаті дуже тепло. Встаю та відчиняю вікно; вистромлюю голову, дихаю. Усе ще падає дощ.

З кущів долинає якийсь шум. Ширше відчиняю вікно, вдивляюся. А там – я, сиджу під вікном, у грязюці, мокрий, як хлющ, важко дихаю. Отой я усміхається до мене та піднімає великий палець догори, показуючи «класно!».

13:55

Клер: Стоїмо у притворі церкви.

– Ну все, час здійснювати намічене, – рішуче промовляє тато і стукає у двері кімнати, в якій перевдягається Генрі.

Гомес висовує голову:

– Ще хвилинку.

Кидає на мене такий погляд, що мене аж шлунок хапає, забирає голову з дверей та зачиняє їх. Іду до дверей, аж тут вони знову відчиняються, і з’являється Генрі, застібаючи свої запонки. Він мокрий, брудний та неголений. На вигляд – років сорок. Але він тут, тріумфально усміхається до мене та проходить через церковні двері вздовж головного проходу.

Неділя, 13 червня 1976 року (Генрі тридцять)

Генрі: Лежу на підлозі у своїй старій спальні. Сам. Ідеальна літня ніч не знаю якого року. Лежу, проклинаючи все на світі й почуваючись ідіотом. Затим встаю і йду на кухню. Пригощаюся татовим пивом.

Субота, 23 жовтня 1993 року, 14:37 (Клер двадцять два, Генрі тридцять вісім і тридцять)

Клер: Стоїмо перед вівтарем. Генрі повертається до мене й промовляє:

– Я, Генрі, беру тебе, Клер, за свою дружину. Клянуся бути вірним у радості та горі, у хворобі та здоров’ї, любитиму та шануватиму тебе усе своє життя.

А я думаю: запам’ятай це. Повторюю цю клятву. Отець Комптон усміхається до нас та промовляє:

– …І нехай ніхто не роз’єднає тих, кого Бог з’єднав разом.

Та це, насправді, не проблема, – продовжую міркувати. Генрі надягає тонку срібну обручку на мій палець, поверх персня, який подарував мені на заручини. А я надягаю йому просту золоту обручку, – це єдиний раз, коли він її надягнув. Служба продовжується, а я собі міркую: лише це має значення – він тут, я тут, і не важливо як, доки він зі мною. Отець Комптон благословляє нас та завершує месу:

– Служба закінчилася. Ідіть із Богом!

Ми йдемо проходом, рука в руці, разом.

18:26

Генрі: Весільний прийом щойно розпочався. Офіціанти носяться туди й назад із металевими візочками та прикритими тацями. Люди продовжують прибувати та здавати свій верхній одяг. Дощ нарешті скінчився. Яхт-клуб Саут-Гейвена розташований на північному березі. Це – будівля двадцятих років, обшита панелями та шкірою, всередині – червоний килим та картини з кораблями. Зараз уже темно, але пірс освітлюється оцими мигаючими сигналами маяка. Стою біля вікна, попиваю «Ґленлівет», чекаю на Клер, яку чомусь кудись забрала мама. Мене не посвятили в це. Бачу відображення Гомеса та Бена, які прямують до мене. Обертаюся до них. У Бена якийсь стривожений вигляд.

– Як ти?

– Добре. Друзі, можете зробити мені послугу? – ствердно кивають. – Гомесе, повернись до церкви. Я там, чекаю у притворі. Забери мене та привези сюди. Тихенько проведи у чоловічу вбиральню на першому поверсі та залиш там. Бене, а ти приглядай за мною тут, – показую на свої груди. – А коли я скажу, хапай мій смокінг та неси в туалет. Добре?

– Скільки в нас часу? – запитує Гомес.

– Небагато.

З розумінням киває головою та йде. Підходить Шаріс, Гомес цілує її в чоло та лишає. Повертаюся до Бена – він має дуже втомлений вигляд.

– Як ти? – запитую його.

– Трохи змучився, – зітхає він. – Е-е, Генрі…

– Що?

– З якого ти зараз року?

– Із 2002-го.

– А ти можеш… подивитися… Знаю, ти такого не любиш, але…

– Що? Все нормально, Бене. Все, що завгодно. Це особливий день.

– Скажи мені: я досі живий? – запитує Бен, не дивлячись на мене, його погляд спрямований на оркестр, що налаштовує свої інструменти у бальній залі.

– Так, у тебе все добре. Якраз пару днів тому зустрічався з тобою, грали більярд.

– Дякую, – різко видихає він.

– Без проблем.

На Бенові очі накочуються сльози. Пропоную свій носовичок, він бере його, але відразу ж повертає, не використовуючи; йде у пошуках чоловічої вбиральні.

19:04

Клер: Усі вже сидять за святковим столом, але ніхто не може знайти Генрі. Запитую Гомеса, чи не бачив його, а він просто дивиться на мене отим своїм поглядом та запевняє, що Генрі буде тут з хвилини на хвилину. До нас підходить Кімі, дуже тендітна у своїй рожевій шовковій сукні, проте якась стурбована.

– Де Генрі? – запитує мене.

– Не знаю, Кімі.

Вона притягує мене до себе та шепоче:

– Я бачила, як його юний друг Бен волочить купу одягу з передпокою.

О, ні! Якщо Генрі рвонув назад у своє теперішнє, то це буде складно пояснити. Може, сказати, що у нього якась непередбачувана ситуація? Щось на кшталк термінового виклику в бібліотеку, і Генрі необхідно негайно бути там? Але всі