Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

я піду звідси, це й буде отой меридіан, у напрямку якого все плинуло до того і від якого все продовжить свій рух. Проте зараз, люба, ми – тут, ми – зараз, а ті, інші часи кудись собі пливуть.

А. С. Байєтт. Possession (Одержимість)

Сімейне життя

Березень 1994 року (Клер двадцять два, Генрі тридцять)

Клер: Отож ми одружилися. Перший час живемо у двокімнатній квартирі в будинку на дві сім’ї в Рейвенсвуді. Наша квартира сонячна; на підлозі пофарбований олійною фарбою паркет, на кухні – повно старезних ящичків та допотопних приборів. Ми купуємо безліч дрібниць, проводимо недільний час у «Крейт енд Барел», обмінюючи наші весільні подарунки. Замовляємо диван, та він не пролазить крізь двері, тож доводиться повертати його назад. Наша квартира – це лабораторія, у якій ми проводимо експерименти та дослідження один над одним. З’ясовуємо, що Генрі ненавидить, коли я, читаючи за сніданком газету, замислююсь і починаю собі постукувати ложкою об зуби. Доходимо спільного консенсусу: я можу слухати Джоні Мітчела, а Генрі – «Shaggs», але тільки наодинці. За Генрі закріплено обов’язок приготування їжі, я ж відповідаю за прання. Ніхто не виявляє бажання прибирати квартиру, тож наймаємо людину, яка те робить за нас.

Нас поглинає рутина. У Ньюбері Генрі працює від вівторка по суботу. Він прокидається о пів на восьму та готує собі каву. Потім натягує спортивний одяг та вирушає на пробіжку. Коли повертається – одразу ж іде в душ та одягається на роботу; я ж викочуюся з ліжка та теревеню з ним, поки він готує нам сніданок. Поснідавши, він чистить зуби та вибігає, щоб устигнути на метро. А я знов лягаю та ще десь годину дрімаю.

Коли знову прокидаюся – у квартирі тихо. Приймаю ванну, розчісуюсь та надягаю свою робу. Наливаю ще кави, йду до віддаленої спальні, яка слугує мені студією, та зачиняю за собою двері.

На зорі мого заміжнього життя мені доводиться сутужно в цій крихітній студії. Той простір, який можу назвати своїм, який не просякнутий Генрі, настільки тісний, що навіть ідеї мої стали дрібними. Я – мовби гусінь у паперовому коконі: скрізь ескізи скульптур, невеличкі рисунки видаються мушками, що пурхають біля вікна, розбивають свої крила лише для того, щоб вибратися з цього крихітного місця. Створюю макети, маленькі скульптури, ніби репетицію великих. З кожним днем нові ідеї виникають усе з більшим скреготом, ніби знають, що й так зависнуть, зачахнуть у своєму розвитку. Вночі мені сняться фарби, бачу вві сні, як занурюю руки у чан із целюлозним волокном. Мені сняться мініатюрні сади, але я – гігантського розміру, тому не можу там навіть кроку ступити.

Вважаю, найзахопливішим моментом у створенні мистецтва, та й у створенні будь-чого, є та мить, коли примарна, ілюзорна ідея стає чимось реальним, матеріальним, субстанцією у світі субстанцій. Цирцея, Ніоба, Артеміда, Атена, усі прадавні чародійки, – їм, мабуть, знайоме оце відчуття, коли вони перетворювали звичайних людей на фантастичних істот; цупили секрети чаклунів, знешкоджували цілі армії: о, дивіться, ось воно, це нове створіння! Можете називати його свинею, армією, лавром. Назвіть його мистецтвом. Та магія, яку я створюю зараз, – ще невеличка магія, дещо загальмована магія. Працюю щодня, але нічого не матеріалізується. Почуваюся Пенелопою, яка тче та розпускає.

А що ж Генрі, мій Одісей? Генрі – художник іншого штибу, художник, який щезає. Наше спільне життя у цій занадто малій квартирці відзначене короткочасними відлучками Генрі. Інколи він зникає якось непомітно: дорогою з кухні до коридору можу побачити одяг, який лежить купкою на підлозі. Можу зранку вставати з ліжка й побачити, що тече вода у душі, а у ньому ніхто не миється. Деколи це лякає. Якогось дня працюю собі у студії, коли раптом чую якийсь стогін за дверима, відчиняю їх, а там – Генрі, навкарачки, голий, у коридорі, з голови юшить кров. Він розплющує очі, бачить мене та зникає. Інколи я прокидаюсь посеред ночі, а Генрі немає. Зранку він розповідає про свої походеньки, як інші чоловіки розповідають своїм жінкам про свої сни: «Вночі був у бібліотеці Зельцер, у 1989 році», або: «У якомусь дворі тікав від німецької вівчарки, довелося вилізти на дерево», чи ж: «Стояв під дощем біля квартири моїх батьків, слухав, як мама співає». Чекаю, коли Генрі скаже, що бачив мене у моєму дитинстві, але поки що цього не стається. Ще дитиною я з нетерпінням очікувала приходу Генрі. Кожен його візит був для мене подією. А зараз кожна його відсутність – подія сумнівної важливості, його вилучення з нашого життя, пригода, про яку я почую лише тоді, коли мій шукач пригод матеріалізується, з нього або юшить кров, або він насвистує собі, або всміхається, або весь труситься. Тепер мені страшно, коли він не поруч.

Генрі: Живучи з жінкою, щодня чомусь навчаєшся. Нещодавно я дізнався, що ти ще не встигнеш вимовити «Ліквід Плумр»[49], а довге волосся вже заб’є стік у душі; що не варто вирізати статтю з газети, якщо дружина її ще не прочитала, навіть якщо цій газеті вже тиждень; що я – єдина людина у нашому помешканні на двох, хто стійко може їсти одне й те ж саме на вечерю три рази підряд; що навушники вигадали для того, щоби подружня пара могла вберегти себе від музичних крайнощів одне одного. (Як лише Клер може слухати «Cheap Trick»? Чому їй так подобаються «Eagles»? Мені цього ніколи не дізнатися, бо щоразу, як запитую її про це, вона стає в захисну позу. Як узагалі таке можливе, щоб жінка, яку я кохаю, не хотіла слухати «Musique du Garrot et de la Ferraille»?) Найважчим для мене є миритися з її бажанням усамітнитися. Часом, коли приходжу додому, Клер якась роздратована – розумію, що порушив хід її думок, увірвавшись у цю мрійливу тишу її дня. Інколи на її обличчі вираз «зачинених дверей»: вона увійшла у простір свого розуму і зачаїлася там, в’яжучи чи займаючись іще якимись справами. Відкрив для себе той факт, що Клер любить усамітнення. Але коли повертаюся зі своїх подорожей у часі, вона завжди з полегшенням зітхає.

Коли жінка, з якою живеш, – митець, кожен день ти матимеш сюрпризи. Клер перетворила другу спальню на дивовижну майстерню, наповнену невеликими скульптурами, кожен міліметр стіни зайнятий її рисунками. На поличках та шухлядах причаїлися котки дроту та мотки паперу. Скульптури нагадують мені паперових зміїв, або макети літаків. Якось