Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

Єва купила квиток до свого рідного міста. Автобус відправлявся через годину. Вона сіла в залі очікування, думаючи про те, що сказав Михайло. Чи могла вона ще розкаятися? Чи існував шлях назад з тієї безодні, в яку вона впала?

Але навіть якщо вона розкається у всіх своїх гріхах — чи змінить це її долю? Чи зможе вона уникнути виконання угоди з Олексієм?

— Ні, — голос пролунав поруч, і Єва обернулася.

Олексій сидів поруч, елегантний, як завжди, з тією ж напівпосмішкою.

— Навіть якщо ти заплачеш кривавими сльозами розкаяння, — сказав він тихо, — угода залишається угодою. Ти підписала її кров'ю, Єво. І тепер твоя душа належить мені.

— Чого ти хочеш? — прошепотіла вона, озираючись. Але ніхто, здавалося, не помічав дивного чоловіка поруч з нею.

— Просто прийшов перевірити, як ти, — відповів Олексій. — Після тієї малої... неприємності на дорозі. Бачу, ти знайшла допомогу. Як... провіденціально.

— Хто був той чоловік? — запитала Єва. — Михайло?

— Хто знає? — Олексій знизав плечима. — Можливо, просто добрий самаритянин. Можливо, хтось... інший. Це не має значення. Важливо те, що ти робиш з часом, що в тебе залишився.

Він нахилився ближче.

— П'ятнадцять днів, Єво. Час біжить.

І він зник, залишивши її саму серед натовпу людей на автовокзалі.

Коли автобус нарешті прибув, Єва сіла біля вікна, стараючись бути непомітною. Вона знала, що її обличчя може бути впізнаним — особливо тепер, після другої втечі. Поліція напевно шукає її по всій країні.

Але дивним чином, ніхто не звертав на неї особливої уваги. Люди проходили повз, не затримуючи погляду. Наче вона була невидимою. Або, можливо, це ще один "трюк" Олексія? Щоб гра тривала довше?

Автобус рушив, і Єва відчула, як утома нарешті бере своє. Вона заплющила очі, сподіваючись на хоч кілька годин спокійного сну.

Але сон не приніс полегшення. У сновидіннях вона бачила порцелянову ляльку, що переслідувала її темними коридорами. Бачила обличчя всіх, кого вбила — Максима, Марину, Наталію, чотирьох людей у лісовому будинку. Вони не говорили, просто дивилися на неї очима, повними жаху і звинувачення.

І над усім цим височіла постать Олексія — не елегантного чоловіка, яким він здавався, а його справжньої сутності: темної, древньої, жахливої. З крилами, що закривали небо, і очима, що палали вогнем.

Єва прокинулася з криком, змушуючи кількох пасажирів озирнутися. Вона швидко опанувала себе, пробурмотівши вибачення і відвернувшись до вікна.

Автобус вже в'їжджав у її рідне місто. Маленьке, провінційне, з тими ж вулицями і будинками, що й роки тому. Місце, де все почалося. Де вона виросла, де пережила смерть батька, появу вітчима, всі ті страждання, що привели її до мосту і спроби самогубства.

Коли автобус зупинився на станції, Єва вийшла, озираючись. Місто здавалося незмінним, ніби застиглим у часі. Але тепер воно здавалося їй маленьким, тісним, задушливим.

Вона знала дорогу до рідного дому навіть із заплющеними очима. П'ятнадцять хвилин пішки від автостанції, повз парк, де вона гралася дитиною, повз школу, де навчалася, повз магазин, де колись працювала її мати.

Єва йшла повільно, відчуваючи, як кожен крок наближає її до чогось невідворотного. Вона не знала, чому вирішила повернутися сюди. Чи шукала вона прощення? Розуміння? Чи просто хотіла попрощатися перед тим, як її душа остаточно зникне?

Нарешті вона підійшла до свого колишнього будинку — старої радянської п'ятиповерхівки. Піднялася сходами на третій поверх, завмерла перед знайомими дверима. Серце гупало так сильно, що, здавалося, от-от вискочить з грудей.

Вона постукала. За дверима почулися кроки, і за мить двері відчинилися. На порозі стояла її мати — постаріла, змарніла, з сивиною у волоссі, але все ще впізнавана.

— Єво? — прошепотіла вона, широко розплющивши очі. — Це справді ти?

— Привіт, мамо, — тихо відповіла Єва. — Можна увійти?

Мати завагалася лише на мить, потім відступила, пропускаючи її всередину. Єва увійшла до квартири, де провела дитинство і юність. Все здавалося одночасно знайомим і чужим.

— Боже, Єво, — мати дивилася на неї з сумішшю радості, страху і шоку. — Ти... ти в новинах. Вони кажуть, що ти...

— Вбивця? — закінчила за неї Єва. — Втікачка? Так, мамо. Це правда.

Вона пройшла до вітальні, сіла на диван. Мати залишилася стояти, дивлячись на неї, ніби на привида.

— Чому? — запитала вона, і в цьому одному слові було стільки болю, стільки нерозуміння.

Єва глибоко вдихнула. Вона могла б збрехати. Могла б виправдатися, сказати, що все було не так, як здається. Але який сенс? Їй залишалося лише п'ятнадцять днів справжнього життя. Вона не хотіла провести їх у брехні.

— Це довга історія, мамо, — відповіла вона. — І дуже страшна.

І вона почала розповідати. Про Василя і його домагання, які мати ніколи не помічала. Про університет, про Максима, про його зраду, про фотографії. Про професора Кравченка і його пропозиції. Про всі приниження і страждання, які вона пережила.