Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

і повіз її по місту «на святі місця» та на цвинтар Петра й Павла до могили її чоловіка Герасима, що «покоївся під сокорцем, убієнний ЧеКою, поряд зі своїм батьком, замученим також нею».

— Спершу вези нас, Берку, на Кривалівку до Пречистенської церкви, — наказала бабуся візникові, як лиш вмостилася у фаетоні. — Нас із Герасимом вінчали там святі отці в ризах при дяках із рипідами і трикиріями, — здивувала вона Петра. — Голоси мали всевишні! Зачаруєшся!.. Ми з Гераськом і на всеношних співали там, мав він голос від Бога, пречистий і аж дзвонистий, — замовкла, хрестячись. — Трясеш нас, Берку, як дрова, а бачиш же, що я геть немічна, — дорікнула візникові. — Нема у вас, здорових, пошани до нас, старших, — продовжила, хоч машталір і стримував коня.

— Ви ще, бабцю, чимало рясту потопчете на своєму віку, — відповів їй цибатий єврей, оглядаючись із лучка. — Чи ж моя вина, що бруківка нерівна?

— Марно говорити, чоловіче! Кличе мене до себе мій Герасько, найпізніше у наступну весну, то мушу збиратися. Відтоптала я свої рясти, слава Богу!.. Що, пак, я тобі говорила?.. А-а-а, так нас із ним при наших голосах і в Покровську на Казбек кликали, і в Троїцьку, що на горі за гімназією, і в оту Петропавлівську, що при цвинтарі, де Герасій похований. Запрошували не лише в церкви, а й у монастирі бувало. Матінка ігуменя Олімпія, царство їй небесне, і окрему келійку виділяла мені, коли б постриглася. І Герасеві те саме пропонував протоігумен Гнат. Співучі ми обоє були від Бога! А що вже говорити про Миколаївський собор на ринку! Там ми теж співали, як солов'ї оті в едемському саду, — примовкла бабуся надовго, похнюпившись.

— Чоловічий монастир, що за цукроварнею над Дніпром, казав Герасій, також був великим і ліпотним, поки совдепи там коней не поставили, а протоігумена не посадили в допр, поки не навезли у святу обитель холодноярців і не постріляли їх там...

Півдня колесували бруківками міста подорожани, зупиняючись біля поруйнованих уже безверхих церков і цвинтариків коло них із припнутими до решток розбитих камінних хрестів козами. Бабуся Параня сходила під Петрову руку із дрожок, клякала на коліна, довго шептала молитви і, звівшись, веліла машталірові їхати до наступної святині. Врешті опинилися біля оградки Гераська. Бабуся, плачучи, помолилася, поклала поклони в півники, поблагословила осокір, що його посадила в головах, як поховала чоловіка. Петро стояв поряд, вдихав запахи зела, квіття, прілого листу і нафталіну від бабусиного одягу, роздумуючи над людським життям, що з часом вицвітає, як модря на бабусиній вишиванці.

— Отут, як Бог покличе, поховай мене, Петре, — обізвалася врешті. — Яму викопай злівобіч в оградці, щоб і там ми були в парі, як по звичаю, а в ногах калину посади, уже восени, то весною вона прийметься. До цих жовтих півників посади любисток і м'яту, вони виживні. Любисток — як чоловік, а м'ята — як жінка...

Їхали додому швидко, бо Берко мав годувати коня і злостився затримкою. Біля хвіртки бабуся розв'язала хустину-вузлика, витягла десятку і подала машталірові, щось бурмочучи собі під ніс.

— Вистачить з тебе, Берку, возив ти мене не на забави, а у святі місця, де й сам почнеш колись, — сказала візникові, коли той зауважив, що мав би удвічі більше, якби взяв інших клієнтів. — Шалом, Берку! — додала гнівно. — Не тобі заплатила, коневі на овес дала за те, що возив нас!

— Шалом, бабо Параню! — відповів той. — Топчіть же ряст іще довго людям на втіху!

— Буду, коли Бог захоче, — пішла, човгаючи і тримаючись за Петра, бабуся до хвіртки. — Всяк норовить обдерти мене! — пробурчала вже у дворі, відпустивши поводиря.

— З'їздили, як хотіли, бабусю? — зустріла стару Лідуня. — Була вдома, як наказували, лампадка горіла, не гасла, прихідців ніяких не було, підлоги я помила, квіти полила, редиски вам натерла, — повела вона господиню в хату.

— Дякую тобі, дитино! Золота ти в мене! Не така, як оцей лобур, — незлобиво обізвала Петра. — Поклади мене в ліжко, бо ледь жива від змори. А коли спочину, мушу показати вам своє шаття у скрині, приготоване на потреб... Ти, Петре, думай про дрова, бо не ви при мені, а я при вас буду взимку, — вклалася вона в постіль.

Ведучи бабусю до хвіртки, Петро одразу зауважив у поштовій скриньці крізь скло листа, тож поспішив дістати його — в тривозі й радості. На конверті побачив штамп університету, а прочитавши, так збудився, що не знаходив собі місця, — його запрошували на вступні іспити! Читав і перечитував виклик і довідку, в якій нагадувалося, що адміністрація зобов'язана надати абітурієнтові місячну відпустку з оплатою в розмірі середнього заробітку.

Не чекаючи початку зміни, Янчук побіг на чергування в колонію заздалегідь, бо хотів ще застати бухгалтера, який часто затримувався на роботі допізна. І він не помилився, той дійсно сліпав, зігнувшись над паперами і рахівницею. Отримавши від Петра довідку з вузу, він проставив на ній номер і дату виклику і тут таки накидав проект наказу, нарахував оплату за попередній місяць та за майбутню відпустку і виписав Петрові ордер на отримання грошей, бо наступного дня зранку мав бути у міськвно. Відчергувавши зміну, Янчук підписав ордер у тимчасово виконуючого обов'язки директора, який саме прийшов на роботу, отримав свої гроші, поснідав і аж тоді подався додому.

По путі Петро зайшов до Бориса в інститут, щоб попередити про виклик на екзамени, на пошту, щоб написати Лесі короткого листа про свій від'їзд і дати Грицеві Бойку телеграму, як домовлялися, в редакцію газети, де отримав мізерний гонорар за вірші та взяв гранки на них. Раїса Ісаківна Крупник запевнила його, що решта вже набраних його поезій якось буде надрукована, правда, коли, вона певно сказати не може, і порадила йому взяти з собою гранки й вирізки з надрукованого, щоб показати комісії на вступних іспитах.

— Хай щастить тобі й таланить! Хист у тебе є, тож їдь! — побажала на прощання.

Парке тепло літньої ночі на пристані Дніпра зранку було завішене прохолодним туманцем, сонячні відсвіти вже горіли у воді сяйвами, а саме світило ще купалося у маревах далечі, коли Янчук врешті опинився на пароплаві, який, бугайно прогувши, почав натужно чалапати від берега, вибираючись до фарватеру між бекетами, віхами і буями. Вдалині