Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

проживання Лесі в гуртожитку неабияк настрахало його. Сховавши листа, Янчук пішов на роботу таки окриленим і обнадіяним скорою зустріччю з Лесею, подумавши, що все якось та улаштується.

Але в колонії він застав траур. «Вночі заарештували директора, обшукували в його кабінеті сейф, шафу та стіл» — шепнули йому з порога. Янчук того дня не працював, сидів мертво, розбитий і пригноблений до розпачу й нестями. Арешт збурив і всю обслугу колонії, і вихованців. Навіть ті, що не любили чи зневажали директора, тепер шкодували за ним, бо «при ньому всім незле жилося». Старші здогадувались, що директор став черговою жертвою НКВС, а цей орган ненавиділи всі без виключення!

Гриць Бойко, увесь висотаний та невиспаний, приніс Янчукові екзаменаційні картки в суботу, похвалившись, що вони з Оленкою «бавились» протягом двох діб, а тепер їде додому, бо сподівається на виклик з університету Петро не сказав йому про листа від Лесі, але до коменданта із півлітрою сходив, вернувшись із твердою домовою: «поживіть хоч і тиждень», причому комендант признався Янчукові, що батько Лесі доручив йому ні за яких обставин не дозволяти їй переступати поріг гуртожитку.

Понеділка Петро чекав напружено і, здавалося, цілу вічність. В суботу й неділю він відчергував у колонії дві зміни. Перший раз із піонервожатою повів вихованців на Дніпро, другий — у поле, бо в лісі в минулі рази старші вихованці надовго зникали попарно, тож новий тимчасово виконуючий обов'язки директора, присланий у колонію міськкомом партії, походи в ліс відмінив.

Понеділок Янчук мав вільний, запланував собі, що вони з Лесею відвідають усі свої знакові місця, а вже вночі, потомлені, підуть у гуртожиток на спільний сон. Його боязнь, що щось може стати Лесі на заваді, на його превелику радість, виявилася безпідставною. Десь о десятій годині ранку закохані зустрілися під бабусиним двором. Леся була загорілою, бо ж «сапала грядку геть роздягненою», як пояснила, і здалася Петрові ще гарнішою, що він одразу ж і відмітив, як лиш привіталися і направилися до грота.

Остінок гори, що припирав затон, прийняв їх чарівним закутком, оспіваним численним птаством і омитим хлюпливим напливом шепітних хвиль. Закохані, поцілувавшись, розляглися та вляглися лоб-в-лоб. Спершу наливали одне одному та пили взаємонастої місячної розлуки чи просто видивлялися в плеса дорогих очей, а потім купалися і сушились, ділячись передуманим перед довгожданою зустріччю.

— Ти, Лесю моя, ніби поправилася, аж підросла і ще більше мені погарнішала, — не втомлювався Петро повторювати свої перші враження.

— Не кажи, любий мій! — відповідала Леся прочулено. — Увесь мій одяг став мені тісним, аж тріщить. Мені прикро від того робиться — апетит маю такий, ніби вернулася з голодного краю! Мати й бабуся тішаться: дбають, пильнують, упадають, мацуються біля мене, силуючи до їди, підкладаючи мені всілякі смакоти. А я шкодую тебе та журюся, що не можу тим усім із тобою поділитися: і їжею, й піклуванням, чого ти не мав ніколи й ні від кого.

— Я тепер до їди байдужий, та й без упадань навик жити... Дякую, що думаєш про мене!

— Думаю і про твою нову роботу. Татів друг і приятель, що працює в сільській лікарні і опікується бабусею, коли мати розпитували його про Соснівський курорт і роботу санінспекції там, безсумнівно маючи на увазі тебе, відповів, що помічником тамтешнього інспектора може бути лише лікар і що там у нього в штаті є аж три лікарки, які спеціалізуються на санітарії, епідеміології та дієтології. Мати не вірить мені, коли кажу, що нарком здоров'я тебе туди розподілив помічником.

— То мати знову говорила про мене? — здивувався Петро.

— Вони говорили із Григором Миновичем безособово, загально, але я зрозуміла, що ти засів матері в голову після перевірки мене Бондарем та моєї розповіді про поведінку Миколи...

За розмовами й купаннями години пробігли, як миті, сонце врешті звернуло з полудня, а закохані, звичайно, зголодніли.

— Може, Лесю, переберемося поближче до нашого муру щастя і там підполуднуємо? — поцікавився Петро.

— Як скажеш, мій любий! Я сита вже тим, що є коло тебе!

— Я також, але...

— Підемо берегом, не вдягаючись, щоб заодно й загорати, — запропонувала дівчина.

— Як схочеш, моя люба досконалосте!

— Весь час дивуюсь, де ти береш тих слів стільки і таких обворожливих для мене, любий? Я млію від них, тебе навіть не торкаючись, — звелася Леся.

— І я також, — Петро почав знімати з куща свій і Лесин одяг. — Підемо помалу, щастя моє...

Ішли берегом мовчки, як заворожені, він з одягом, а вона зі взуттям... Біля залишків буцегарні одягайся та сходили в прохолодну їдальню пообідати. Їли чимало і з апетитом, бо зголодніли, а вечеряти не сподівалися. Повернулися, щоб купатися і знову цілуватися у тремах збудження, яке ледь у собі гамували...

Вечір до закоханих прикотився непомітно швидко, тож одягайся, попрощалися, як і з гротом раніше, та й пішли до своєї «тихої гавані» під Петрові оповіді про життя в концесії. У бабусі за хатою під дахом з яворів всілися на заповітну лавочку і пестилися, голубилися, ласкалися, бавилися й напувалися любовними милощами до забуття та знетями — під чарівний шепіт яворового листя, пам'ятаючи, що до ночі треба ще застати коменданта, з яким Петро домовився заздалегідь.

Дідуган-комендант дещо змінив плани молодят, запропонувавши їм повечеряти, тож Петро мусів сходити до крамниці за півлітрою горілки і всілякими наїдками, а Леся — зготувати на електроплитці яєшню із грінками. Повечерявши, лягли в ліжко аж за північ, — простирадла, подушки й ковдри були заздалегідь залишені Лесею в коменданта, — накупавшись в обопільній купелі кохання...

По домові комендант збудив молодят рано. Хоч вони й освіжилися холодною водою, але були виснажені нічними пестощами і невиспані, а мали тут же розлучитися, бо Петрові треба було о шостій заступити на зміну в колонії, а Лесі подолати понад десять кілометрів дороги до бабусі в село. При прощанні дівчина плакала навзрид, так у сльозах і розійшлися на бульварі Шевченка, попрямувавши в протилежні боки. Петро майже побіг, щоб не спізнитися, і весь час оглядався, ще три-чотири квартали спостерігаючи Лесину похнюплену постать.

Усю зміну Янчук ходив, як побитий, після роботи випроводжав Одарича в Київ на потязі, водив Ольгу Фурман в інститут, бо обоє мали вже виклики на екзамени як абітурієнти. Вдома, як повернувся під вечір, бабуся Параня зажадала, після якогось дивобачення уві сні, щоб він домовився з машталіром