Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко

прощання Вадимівна обійняла Гуллівера й сказала, що йому личить борода, а нова пісня — дуже хороша. 

— Кукушка хваліт пєтушка, — встряг до розмови геть бухий Дімон, але його швидко обірвав Трушин: 

— Ти кого пєтушком назвал, а? 

Ваня вгамував усіх, автобус завівся. Нарешті випили по останній і гастролери таки всілися й рушили додому. 

Ваня б із задоволенням посидів наодинці, проте всі зайняли ті самі місця, отже, поруч опинився Гєна — про всяк випадок він склав пальто в пакет «Сільпо» й одразу причепився до Бронзового Голосу. Ані навушники у вухах, ані гра у телефоні йому на заваді не стали — дорога додому завжди нагадує Верховну Раду: всі занадто збуджені та кричать як різані свині, впевнені у своїй величі. 

— От знаєте, шо мєня бєсіт? — почав перший раунд Гєна, зважуючи в руці черговий пластиковий стаканчик. — Када в кіно подходіт какой-нібудь хуй до бара і говоріт: «Віскі». А там, блядь, у бармена такое ВДНХ за спіной, шо просто піздєц. І нікада, нікада хуй етот нє спросіт почьом, а бармен нє пєрєспросіт, какой віскі налівать! Ілі скока — полтішок чи сразу сотку! А еті всіда кладут лавешку, нє спрашивая за цену! Нікада! 

Ваня удавав, ніби це його не стосується, проте Лютий наживку проковтнув: 

— А єщьо оні в кіно нікада нє допівают. Навєрноє, плохая прімєта, єслі пустой стакан у актьора. А када мусора в участкє кофє п’ют, оні єго сразу спльовуют туда, сто раз такоє відєл. 

Далі хтось із танцюристів сказав, що акторам, які грають роль покійників, кладуть пляшку під голову. Розмова стрибала, як автобус по ямах. Уже знову наливали, а на циганській кормі хтось із дівчат виспівував: «По полям, по полям мама подимала лям». 

Дівчинка з гарними сідницями, яку Трушин відірвав від поліціянта, за два сидіння від них цілувалася з циганським гітаристом. Трушин незадоволено подивився на них, цикнув і смикнув Ваню за лікоть. Фак. Ні, цей гобіт жодному ельфу не дасть спокій. 

— Ірка пішет, шо пєсня — топчік. Ща відос в чат закіну, глянєш,— сказав Трушин і посміхнувся так широко, що став схожим на брилясту собаку породи боксер. 

— А я придумав кліп, — відповів йому Ваня тихенько, щоби не залучати до диспуту бухе товариство. 

— І шо там? 

— На даху «Гуллівера» — з дронами. Вітродуй, дим, експресія. 

— Ну, ето нє сразу. Сначала ім надо пєсню продать. А потом уже, тіпа, єслі хотітє, можем кліп снять у вас на крише. За ваші ж дєньгі. 

— Воно в мене в голові все склалося, тепер треба знайти режисера, який все правильно побачить. 

— С рєжиссьорамі проблєм нєт — за лаве оні всє всьо правільно відят. Прічьом сразу. Тут задача «Гулівєр» на еті лаве укатать, — Трушин посунувся ближче й теж стишив голос: — Ето — раз. Потом нужна тьолка яркая, без тьолок кліпи нє взлєтают, ето — два. 

— А шо три? Назва гурту? 

— Та по назвє потом поговорім, Ірка вообще нє поняла, шо за Басаврюк. 

— А якщо вона не розуміє… 

— Да, тада хуй хто поймьот, — відмахнувся Гєна, не воліючи відвертатися від лекції. — І трєтій пункт — нужна фішка. Какая-то мєлкая, но шоб лох помніл. 

— Це типу яка така фішка? Як «Продіджи» з дівчиною у фіналі? 

— Нє знаю. Я от вспомінаю — Маліков в кліпє плєвался. Лєт прошло… А я помню. 

— Фу. 

— Ілі «Лондон біт», ну, главний іхній хіт, там гітаріст бєлєнькій в фанєру нє попал і улибаться начал. Вот єсли такой фішкі нєт, счітай — стратілі. Єслі нєт такого, шоб чєртям запало... 

— Пиши пропало, — підказав йому Ваня на правах молодого поета, пообіцяв подумати й підніс телефон до очей, щоби поставити крапку в цій розмові, та Трушина не так просто було зупинити. 

— Ти відєл, как ромали етого Романа Палича зажалі? Хуй подбєрьошся попрощаться. 

— Це депутат? 

— Я так і нє вкуріл, хто он — заснул, падло. Но хватка у пацанов, конєчно, — одін наліваєт, второй мяско подносіт. 

Вані цей вектор здавався небезпечним — п’яний Гєна знову ставитиме йому за приклад інших артистів. Це завжди боляче, а надто сьогодні, після такого вдалого сету та прем’єри, яка затьмарила усе та усіх. 

— Ти обіцяв відео скинути в групу, — нагадав Бронзовий Голос. 

— Связі нєт, — мотильнув телефоном у руці Гєна й продовжив. Звичайно, ж продовжив. — Пацани за любиє лаве бьются, как за послєднєє. 

— Ну і хай собі б’ються. Ми своє музикою наберем. 

— Тю. А шо мєшаєт тєбє подойті, когда просят, і какую-то хуйню видумать, тіпа, Леонтьєв с двумя масажистами в грімьорке закрился, а ти постучал нєвоврємя? 

— Фу. 

— Фу ему, — розпалився Трушин. — От тока прєдставь, шо етот циган, к прімєру, виіграл би «Талант», от шо би он сдєлал? 

— Який циган? Їх сьогодні багато було. 

— Та похуй! Любой! Он би уже імєл по такім Пєрдяєвкам дєтскіє школи вокала… По всєм! Ну нє знаю, «Ваш талант» назвал би, шоб на любом язикє одінаково. І всє, отвєчаю, всє дєті вот етіх Роман Паличєй у нєго би занімалісь, а на днях рождєнія каждой мамочкі — каждой! — он би пєл свойо «ай-на-не». І каждий год! 

— Що ти хочеш сказати? 

— Нічего, — Трушин зло подивився на екран телефона. — Заєбалі, блядь, хоть би одін джі бил. Сукі. 

— Ну, так покажи в свойом тєлєфонє, — обізвався через прохід Лютий, він вже так набрався, що волосся було геть усе мокре — спітнів, та й погляд уже не міг фокусувати. 

— Куда тєбє на ходу смотрєть, єщьо заблюйош тут всьо, — відрізав Гєна й про всяк випадок поклав пакет із пальтом Вані на коліна. Так, між іншим, було зручніше грати — руки з телефоном лягли на опору, тільки-от зв’язку дійсно не було, а щоденні офлайнові рівні Ваня пробіг ще в Києві. 

— Та лааадно, — примирливо протягнув Лютий. — Нє боісь. А знаєте, шо ми тут с пацанамі прікололі? «Гулівєр» же у нас почті мєтал-мєдляк вишел, так ми, значіт, пєрвая мєтал-группа в Христіновкє за всю історію, прікіньте! 

— Та какой хеві-мєтал? — розізлився Гєна. — Хочєш іспугать організатора в послєдній раз — скажи, шо у тєбя мєтал-група. Отвєчаю — больше нє позвоніт. 

— Ти не правий, — відірвався від мертвого телефона Ваня. — У металюг своя