Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко

— Телесик, — роздратовано перевів на нього погляд директор. — Нє било ні дня, шоб я нє думал какой-нібудь хуйні. Но такой даже я нє надумал! Какой хєві-мєтал? Оні нє моются! Та даже роком нєльзя називаться, максімум сказать шото тіпа «Океана», тада оні вєдутся. А мєтал? В такоє сєло тєбя нє возьмут точно. Подумают — ну іх нахуй, викінут тєлєвізор із гостініци і... 

— Ти говоріл, шо у ніх тут нєт гостініци, — встромився Лютий, якого вже хитало навіть тоді, коли автобус їхав по прямій. Між колінами він тримав пляшку горілки й гладив її час від часу, наче бабуся, яка дивиться з котом випуск «Холостяка». 

— Тєм болєє, — відбив напад Гєна. — У ніх єщьо даже гостініци нєт, а ти уже собрался прієхать і викінуть оттудова плазму. Тут даже рока нєт. Єто у вас там рок-н-рол мьортв, а тут он і нє рождался. Тут восємдєсят пєрвий год єщьо — ти развє нє понял? 

— Гдє про скориє помощі, блядь? — мокрий від поту Лютий затряс від сміху головою, і по салону розлетілися бризки. 

— Не обов’язково цілитися сюди, — Ваня відчув, що його чисту мрію закидують брудом, і став на захист. — Є великі міста, є фестивалі. 

— Туда надо продавать білєти, пацани, — сумно констатував Трушин. — А ето нє с нашим счастьєм… І знаєте шо? Самий тяжкий мєтал — ето знаєтє какой? 

Лютий з Ванею мовчки спостерігали за тим, як Гєна виймає з барсетки широке портмоне та дістає звідти великі монети — то були новенькі металеві гривні, хоча від Трушина можна було чекати й радянських олімпійських карбованців. 

— Вот ето, — підкинув директор монети в розкритій долоні, — і єсть самий тяжелий мєтал. Тяжелєє нє биваєт. Тут подстраіваться надо, а ви — хєві-мєтал, хуєтал… Басаврюк! Самі отваживаєте лаве! — він відкинувся на сидіння, потім знову нахилився, вихопив пляшку з колін Лютого, скрутив їй голову й зробив ковток. Такий величезний, що в нього аж сльози пішли. 

— Блядь, разнєрвнічалі ви мєня, — зізнався Трушин й подивився через Ваніне плече у вікно. — Когда уже заправка? Куріть хочу, а воділа сказал — штука штрафа за запах. 

— Потерпи, — м’яко сказав йому Ваня ніби й про зупинку, а ніби й про щось більше. 

— Тєбє хорошо, ти нє куріш, — знизав плечима Гєна. 

— Ну, так і ти не кури, — сказав Ваня, відвернувся до вікна й заплющив очі. Все одно зв’язку для гри немає, так хоч поспить — без дурних розмов та прикрих висновків. А якщо пощастить, йому насниться щось приємне — сольник в «Україні» з симфонічним оркестром або якась незнайома дівчина за дверима ванної. 

* 

Його розбуркав Трушин: 

— Бориспольская, вставай. 

Вані або так і не наснилося нічого, або він уже про це забув — просто винирнув із темряви з важкою головою. Якщо вона боліла в непитущого, то що ж станеться, коли прокинуться всі інші? Вони шкодуватимуть, що народилися на світ — так, як колись шкодував Ваня попередньої прошивки. Вони ледве дихатимуть, й на сьогодні (вже сьогодні) справ краще не планувати — мертві бджоли не гудуть й ще довго не гудітимуть. 

У роті пересохло, Ваня узяв із директорського підлокітника пляшку газованої «Моршинської» й вижлуктав ледь не всю. 

— Скромнєє, — прошипів Гєна, натякаючи на те, що йому вода теж потрібна. Вигляд у Трушина був такий собі — пом’яте лице, червоні очі. Але ж прокинувся — не забув, не провтикав. 

В автобусі було тихо, тільки у водія ледь чутно радіо з «Гусями» Ніни Матвієнко. Пахло людьми — сумішшю парфумів, поту і перегару, в цьому міксі — весь шоубізнес, весь хуй до копєйкі. 

Ваня узяв з крісла гітарний чохол, махнув на прощання рукою сонному директору та пішов до виходу, намагаючись не наступати на ноги, які стирчали з обох рядів крісел. Водій все зрозумів без слів і м’яко загальмував, щойно вони під’їхали до кільця. «Важка це робота — возити гастролерів. Там стільки доведеться прибирати, а цей запах щасливих людей...» — подумав Бронзовий Голос і вийшов. 

На вулиці було темно та зимно, тепле сонечко лишилося десь там, за межею Київської області — там, де досі панує вісімдесят перший і рок-н-рол ще не народився як комерційне явище. Кроків за сто Ваня схаменувся — вже є зв’язок, треба перевірити, чи не забув Гєна скинути відос. 

Не забув — величезний файл підтягувався майже вічність. Ваня встромив навушники в гніздо й стояв, чекав, чекав, чекав. Нарешті файл завантажився, Гуллівер увімкнув запис і рушив з місця. Заволали людські голоси — це мешканці Христинівки вітали переможця «Таланту», який пояснював, що написав сьогодні пісню. 

Здалеку пролунало перше арпеджіо (ех, Трушину слід було б підняти гітару відсотків на тридцять, бо баланс лишився ще той, фонограмний) й гучно, близько пролунав його голос: «Я — твій Гуллівер, я мер всієй Землі». 

Мурашки, яких не наїбеш, пішли гуляти по руках. Ваня не хотів навіть припускатися думки, що причиною їхньої появи був холод. Ні, вони прийшли по пісню. По твою пісню, яка з’явилася з нічого. Ще вчора її не було, а сьогодні вже є. І, якщо пощастить, вона триматиме й триватиме. 

І сльози всі твої того не варті, бебі. 

Нехай всі хмари назбираються на небі, 

Я розжену їх — йди до мене, йди. 

І Ваня вирушив додому наприкінці цього нескінченного дня, кращого дня за останній рік. Він так і не зателефонував Тоні, але сьогодні було не до того. Йшов і розмірковував: а скільки разів пролунає пісня, поки він дістанеться своєї гостинки? П’ять? Шість? Ваня усміхнувся, показав фак відділенню російського «Сбербанку» й сповільнив ходу. Він ледве торкався землі. 

З усіх відомих Вані ранніх пташок Кохан був найранішою. Автомеханік мешкав далеко за містом, десь у районі Димера, він прокидався о четвертій і вже о шостій був на станції. Хоча станція — це надто пафосно, бо то таке собі — спарені гаражі з одним підіймачем у промзоні за Лівобережною. 

Кохан ненавидів затори й тому вирушав на роботу до трафіку, а шабашив до четвертої — не пізніше, бо місто скоро стане на виїзді. Примхливі київські клієнти звикли до іншого розкладу й вимагали обслуговування «тут і зараз», та Кохан всі записи переносив на ранок. І не просто на ранок, а на шосту — так, щоби без заторів. 

Такий суворий підхід в теорії мав відлякувати клієнтуру — в гаражному кооперативі вистачало майстрів, які радо бралися й за «американців». Але клієнти все