Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко

на бороданя іншими очима — це ж треба, людина сидить власною дупою на золоті! 

Отак виходить зранку на кухню (можна тільки уявити її розмір) й сідає на табурет, який міг стояти на почесному місці в Луврі! 

Наостанок Льоха запевнив товариство, що вони неодмінно побачаться в Черкасах на концертах, і пішов далі — спілкуватися з балетом, не забувши прихопити принесену пляшку — оту красиву горілку з вензелями. 

— Охуєть, — сказав Дімон, проводжаючи очима міцну фігуру підрядника. — Золотой тубурет — ето зачьот. 

Барабанщик обережно перепитав у Гєни, чи слід сприймати слова Льохи на віру, чи дійсно буде робота. 

— Та, — відмахнувся Трушин. — Нє вєдісь, молодьож, оні всєгда такоє говорят. Організаторам главноє, шоби всьо прошло без вопросов і шоб ти с’єбался довольним. А єслі потом тєбє і позвонят, то тока скідкі пробівать — ми ж, тіпа, друзья. А лоху за тєбя виставят полний прайс, тут уже нє сомнєвайся. 

 

— А кто у нас лох? — устряв до розмови Дімон. 

— Ти, — трошки подумавши, відповів Гєна, ритм-секція від цих слів засумувала, Лютий засміявся, а директор почав розповідати молоді давню історію про те, як «Брати Карамазови» двадцять четвертого серпня на майдані Незалежності вирішили поспівати з натовпом. 

Ваня багато разів чув про це — Олег Карамазов запропонував натовпу співати слово «Україна», й у них разом вийшло: «Україна — ми здохли давно, вот наши могіли, а на могілах крєсти. Україна!». Гєна розповідав з передісторією, часто перериваючись на інші випадки незграбних імпровізацій, тому Ваня відступив трохи вбік, щоби повернутися до мрій, в яких записував англомовну версію «Гуллівера» й надсилав її до центрального офісу «Sony BMG». 

Та місця було замало, а балакучих людей — навпаки, до нього одразу приклеївся Лютий і прошепотів у лікоть: 

— Знаєш, публіка всєгда встрєчаєт твоєго продюсера, а провожаєт уже тєбя. 

Це було щось новеньке. І приємне. Дійсно, стартова реакція публіки показує, наскільки ти розкручений, а вже фінальна — це оцінка власне тебе. 

Ваня хмикнув й усміхнувся клавішнику — йому було приємно відчувати себе людиною, яка сьогодні переламала тренд і прихилила до себе натовп новим треком, а не дурнуватими піснями Ромаріо чи остогидлим кавером на Кіпєлова. 

— Я сам ету хуйню прідумал, — радо відзвітував Лютий. — От прямо сейчас, прікінь! Думаю, надо будет Гєшу задрочнуть на етой тємє, тока врємя вижду. 

— Ти обережно з ним, бо він сьогодні ще б трохи — і тебе б убив. 

— Та, нє в первий, как говорітся, раз. Ми і пізділісь пару раз єщьо прі Колє. 

— Ого. І хто кого? 

— Хвастать нєчем, — мужньо визнав піаніст, скрививши рота, озирнувся на Гєну, а той, ніби відчувши, що саме тут обговорюється, просунувся між барабанщиком й басистом і підійшов до віконечка. 

— Шо ви тут кємпєрітєсь? — спитав директор, допитливо поглядаючи на змовників: — Хуйню про мєня думаєте? 

— От тока нє надо, — напоказ образився Лютий. — Кому ти нахуй нужен? Я Івану рассказивал, как на «Цветах» рос. 

— На цветах? Ето, тіпа, по футболу фанатєл? — не зрозумів Трушин, трохи заспокоюючись. 

— По какому футболу? Я про группу «Цвєти». «Звездочка моя ясная» знаєш? 

— Ха, — радісно обізвався Гєна. — Ти єщьо мутной каплей на конце вісєл, када я в армії на діскотєкє «Богатирскую сілу» крутіл. У нас бил старшина одін, такой яркій штрішаня, — почав Трушин чергові теревені, як до кутка прибуло огрядне тіло Оксани Вадимівни. 

— Гєша, хорош уже байкі травіть, там ромали питають, коли вже їдете? Зараз? Чи єщьо посідім? 

— Монопєнісуально, — відповів Трушин фразою з власного Євангелія та широко усміхнувся. — Хочєш, сейчас разбіжимся, хочеш — пойдьом мусоров рєзать. 

— Тише, — шикнула на нього ромова баба й озирнулася через плече. — Он начальнік района в штатском возлє дєвок с балєта трьотся, а ти — рєзать. 

Начальник поліції був схожим на капітана МакКласкі з «Хрещеного батька». Ну, з поправкою на Черкаську область, але схожий. 

— А, тогда спасьом балєт от міліцейского проїзвола, а то знаю я їх, — погодився Гєна й рушив з місця, а Лютий прихопив зі столу почату, але ще майже повну пляшку. 

— Не бзді, — усміхнулася Оксана Вадимівна. — Шо ж я — порядку не знаю? Годину тому зібрала вам тормозок в автобус, там всьо єсть. 

— Бєрєжоного Бог бєрєжот, ти ж могла і бодягі подложить, — відповів їй досвідчений піаніст, засунув пляшку в широку кишеню бушлата, й усі потягнулися до виходу, розтинаючи розгарячілий натовп, — індіанські вожді отримали своє та виходять далі від святкового вогню, лишаючи усіх напризволяще. Вони своє тут зробили. 

* 

На коня пили двічі — коли зібралися біля автобуса й коли той завівся. За відсутності Олексія та депутата, які лишилися в наметі (Жадан і Чорний співали їм на два голоси «Голубі лєтят над нашей зоной» й барабанили долонями по столу), розливала Оксана Вадимівна, примудрившись облити плащ Трушина. Продюсер вискнув, відстрибнув від буса й став розглядати наслідки, світячи ліхтариком з телефона. 

— Да, Гєша, нєнадолго тєбє етой хуйні хватіло, — добив директора його ж класичною фразою Лютий і випив сам, без тосту та запрошення. 

— Ксюша, ну нє йоб же ж твою мать, — заверещав Трушин, обтрушуючи довгий чорний плащ у руках. — Женщіни ж акуратниє должни бить! 

— Так то женщіни, — зауважила Оксана Вадимівна, хитаючись, а Гєна все не вгамовувався: 

— Я, бля, када женіться удумал, мама мнє сказала: «Дай Іркє муку, хай колобок какой-то забалабєніт. А сам стой і смотрі — просиплєт ілі нєт. Еслі хоча б цяцочку уроніт — нє надо нам такая нєвєстка. Аккуратная должна бить». 

— І шо? — уточнила ромова баба й передала пляшку під розлив Лютому, від гріха. 

— Как відішь, нічєго не уроніла. Я с тєх пор всєгда прі випєчкє за ней пасу — не просипаєт ніхєра. 

— А брата у нєй нєт случайно? — спитала Оксана Вадимівна під загальний регіт. 

— Нєт. 

— І шо, вообще нєдостатков нєт? 

— Єсть. Собіраєтся долго. 

— Та же хуйня, — поставила крапку організаторка, ледь не довівши цим гастролерів до сказу. Лютий бив долонею по автобусу, цигани ледь не плакали. Навіть Ваня усміхнувся — як же файно отак виїхати хоча б і у село. Хоча б і з такими колегами, з якими в Києві немає анічого спільного. «От заради цього ми й живемо», — подумав Бронзовий Голос, нотуючи собі цю фразу як годящу для ще одного приспіву. 

 

На