Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

Поки там сиділа, весь час я щось відчувала. Повсякчас повертала голову і дивилася собі за спину, але нікого не бачила. Проте хтось там був, увесь цей час. Я відчувала це. За мною стежили.

Повертаючись назад, я проходила повз ставок. Мимоволі підвела погляд і побачила його, того чоловіка — він стояв на іншому березі ставка, занадто далеко, щоб чітко роздивитися його, але це був він. Я знала, що це він. Він стояв нерухомо, спокійно і дивився просто на мене.

І я відчула, як від страху мене пройняло морозом. Я поводилась інстинктивно.

— Жане-Феліксе! — гукнула я. — Це ти? Перестань. Припини переслідувати мене.

Чоловік не поворухнувся. Я намагалася діяти якнай­швидше. Дістала з кишені свій мобільний і сфотографувала його. Я й гадки не мала, чи вийде з цього щось. Потім я розвернулася і швидко попрямувала до кінця ставка, не дозволяючи собі озиратися, доки не дістануся головної стежки. Мені було страшно, що він опиниться просто позаду мене.

Я озирнулася — його вже не було.

Сподіваюся, це не Жан-Фелікс. Справді, дуже сподіваю­ся, що це не він.

Повернувшись додому, я була на межі: опустила штори і вимкнула світло. Потім визирнула з вікна — і побачила його.

На вулиці стояв чоловік і дивився просто на мене. Я заклякла, не знала, що робити.

Раптом хтось погукав мене, і я ледь не вистрибнула зі шкіри.

— Алісіє? Алісіє, ти вдома?

Це була наша неприємна сусідка. Барбі Гелмен. Я відійшла від вікна і відчинила задні двері. Барбі сама зайшла у ворота і вже була в саду, тримаючи пляшку вина.

— Привіт, дорогенька, — сказала вона. — Я побачила, що тебе немає в студії, і подумала, де це ти.

— Я виходила, щойно повернулася.

— Вип’ємо? — запитала сусідка дитячим голоском, як іноді вона робить, дуже дратуючи мене цим.

— Взагалі-то мені треба повертатися до роботи.

— Ми швиденько. А потім я піду, у мене сьогодні уроки італійської. Добре?

Не чекаючи на відповідь, Барбі зайшла. Вона щось сказала про те, як темно на кухні, і заходилася без мого дозволу розсувати штори на вікні. Я хотіла зупинити її, та, подивившись у вікно, побачила, що на вулиці нікого не було. Чоловік пішов геть.

Не знаю, чому я розповіла Барбі про нього. Вона мені не подобається, я їй не довіряю, але, припускаю, я була налякана і потрібно було з кимось поговорити, а нагодилася саме вона. Ми випили, що було не мене не схоже, і я розридалася. А Барбі дивилася на мене широко розплющеними очима і спочатку мовчала. Коли я заспокоїлася, вона відклала пляшку вина і промовила:

— Для цього необхідне щось міцніше. — І налила нам віскі. — Ось, — сказала вона, простягаючи мені склянку. — Тобі це потрібно.

Вона мала рацію. Мені дійсно це було потрібно. Я перехилила склянку і відчула, як віскі вдарило в голову. Тепер була моя черга слухати, поки Барбі говорила. За її словами, вона не хотіла мене налякати, але те, що вона говорила, здавалося недобрим.

— Я бачила таке мільйон разів у телевізійних шоу. Він вивчає твій будинок, зрозуміла? Перш ніж почати діяти.

— Гадаєте, це домушник?

Барбі знизала плечима.

— Або ґвалтівник. Хіба це має значення? Хай там як, це погані новини.

Я засміялася. Відчула полегшення і вдячність за те, що хтось сприймає мене серйозно — навіть якщо це була Барбі. Я показала їй світлину на своєму телефоні, але це її не вразило.

— Перешли мені фото, щоб я роздивилася його в окулярах, бо мені це здається розмитою плямою. Скажи, ти говорила вже про це своєму чоловікові?

Я вирішила збрехати.

— Ні, — сказала я, — ще ні.

Барбі здивовано подивилася на мене.

— Чому?

— Не знаю, можливо, я хвилююся, що Ґебріел подумає, начебто я перебільшую або вигадую це.

— А ти вигадуєш?

— Ні.

Барбі мала задоволений вигляд.

— Якщо Ґебріел не поставиться до тебе серйозно, ми разом сходимо в поліцію. Ти і я. Я можу бути дуже переконливою, повір мені.

— Дякую, але я впевнена, що в цьому не буде необхідності.