Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

class="MainText para-style-override-2">— Вже є необхідність. Постався до цього серйозно, дорогенька. Пообіцяй, що розкажеш усе Ґебріелу, коли він повернеться додому.

Я кивнула. Але для себе вже вирішила нічого більше не казати Ґебріелу. Немає чого розповідати. У мене не було жодного доказу, що за мною стежить чи мене переслідує чоловік. Барбі мала рацію: фото нічого не доводило.

Це все моя уява — так скаже Ґебріел. Ліпше нічого йому не розповідати і не ризикувати засмутити його знову. Не хочу його турбувати.

Я збираюся забути про це.

4:00

Ніч була важкою.

Ґебріел повернувся додому близько десятої виснажений. У нього був непростий день, він хотів лягти спати раніше. Я також намагалася заснути, але не могла.

І тоді, через кілька годин, я почула шум. Він долинав із саду. Я підвелась і підійшла до заднього вікна. Визирнувши, нікого не побачила, але відчула на собі чийсь погляд. Хтось спостерігав за мною в темряві.

Я відскочила від вікна і побігла до спальні. Розбудила Ґебріела.

— На вулиці чоловік, — промовила я. — Він біля будинку.

Ґебріел не розумів, про що я говорю. Коли до нього дійшло, він розізлився.

— Заради Бога, — сказав він. — Припини. Мені на роботу через три години. Я не хочу гратися в цю кляту гру.

— Це не гра. Ходімо, подивишся. Будь ласка.

Ми підійшли до вікна — і звісно, чоловіка там не було. Там нікого не було.

Я хотіла, щоб Ґебріел вийшов на вулицю і перевірив, але він цього не зробив. Натомість роздратований пішов нагору. Я намагалася з ним поговорити, але він заявив, що не розмовлятиме зі мною, і пішов спати до іншої кімнати.

Я не повернулася в ліжко. Сиділа там, чекала, слухала, пильнувала кожен звук, дивилась у вікно. Більше не було жодних ознак того чоловіка.

Лишилося кілька годин. Незабаром світатиме.

15 серпня

Ґебріел спустився вниз, готовий їхати на зйомку. Побачивши мене біля вікна і зрозумівши, що я не спала всю ніч, він притих і почав дивно поводитися.

— Алісіє, сідай, — сказав він. — Нам треба поговорити.

— Так, нам справді треба поговорити. Про те, що ти мені не віриш.

— Я вірю, що ти віриш у це.

— Це не те саме. Я не повна ідіотка.

— Я ніколи не називав тебе так.

— Тоді що ти намагаєшся сказати?

Я думала, що ми зараз посваримося, тому була приголом­шена наступними словами Ґебріела. Він говорив пошепки, я ледве його чула. Він сказав:

— Я хочу, щоб ти з кимось поговорила. Будь ласка.

— Про що ти? З поліцейським?

— Ні, — відповів Ґебріел і почав знову злитися, — не з поліцією.

Я зрозуміла, що він мав на увазі, про що казав. Але я хотіла, щоб він вимовив це вголос. Я хотіла, щоб він це озвучив.

— Тоді з ким?

— З лікарем.

— Я не ходжу до лікаря, Ґебріеле…

— Ти маєш зробити це заради мене. Я хочу, щоб ти пішла мені назустріч. — Він знову повторив: — Я хочу, щоб ти пішла мені назустріч.

— Я не розумію, про що ти. Назустріч куди? Я ж зараз уже тут.

— Ні. Ти зараз не тут!

Він здавався таким стомленим, таким засмученим. Я хотіла захистити його. Хотіла втішити.

— Усе гаразд, коханий, — сказала я. — Усе буде гаразд, ось побачиш.

Ґебріел похитав головою, наче не вірив мені.

— Я призначу зустріч з лікарем Вестом. Якомога швидше. Якщо можна, нехай огляне тебе сьогодні. — Він зам’явся, а потім подивився на мене: — Добре?

Ґебріел простягнув руку до мене — я хотіла відштовхнути або подряпати її. Хотіла вкусити його, вдарити чи кинути через стіл і закричати: «Гадаєш, я з’їхала з глузду, але я не божевільна! Ні, ні, ні!»

Але я нічого такого не зробила. Натомість кивнула і взяла руку Ґебріела.

— Добре, коханий, — відповіла я. — Усе, що