Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

16 серпня

Сьогодні я ходила до лікаря Веста. Неохоче, але пішла.

Я вирішила, що ненавиджу його. Ненавиджу лікаря Веста і його тісний будинок. Ненавиджу сидіти в тій дивній маленькій кімнаті нагорі й чути, як у вітальні гавкає пес. Поки я була там, він не вгавав. Я хотіла закричати, щоб він замовк, і думала, що, можливо, лікар Вест щось скаже тварині, але він діяв так, мов не чув цього. Може, і не чув. Здавалося, він також не чув нічого з того, що я говорила. Я розказала йому, що сталося. Розповіла про чоловіка, який стежить за будинком, про те, як помітила, що він переслідує мене на пустищі. Я все це розказала, але лікар Вест нічого не відповів. Він просто сидів і посміхався своєю вузькою посмішкою. Дивився на мене так, наче я була комаха абощо. Я знаю, що він нібито дружить із Ґебріелом, але не розумію, як вони взагалі можуть бути друзями. Ґебріел такий добрий, а лікар Вест — навпаки. Дивно казати таке про лікаря, але в нього немає сердечності.

Після того як я розповіла йому про чоловіка, він довго мовчав. Здавалося, цілу вічність. Єдиним звуком було гавкання собаки внизу. Я почала подумки налаштовуватися на цей гавкіт і неначе увійшла в якийсь транс. Тому я сторопіла, коли зненацька лікар Вест заговорив.

— Ми вже проходили це, Алісіє, — сказав він. — Хіба не так?

Я збентежено подивилася на нього. Не була впевнена, про що саме він говорить.

— Проходили?

Він кивнув.

— Так, вже проходили.

— Я знаю, ви вважаєте, що я це все уявляю, — промовила я. — Але це не так. Це відбувається насправді.

— Так само ти казала і останнього разу. Пам’ятаєш остан­ній раз? Пам’ятаєш, що сталося?

Я не відповіла. Не хотіла, щоб він тішився. Я просто сиділа і дивилася на нього, як уперте дитя.

Лікар Вест і не чекав на відповідь. Він продовжував говорити, нагадуючи мені, що сталося після смерті мого батька, про зрив, який я переживала, про мої параноїдальні звинувачення: я вважала, що за мною шпигують.

— Отже, ти бачиш, ми це вже проходили, чи не так?

— Але того разу все було інакше. Це було лише відчуття. Я насправді нікого не бачила. А цього разу бачила.

— І кого ти бачила?

— Я вже вам сказала. Чоловіка.

— Опиши його мені.

Я завагалася.

— Не можу.

— Чому?

— Я не бачило його чітко. Я ж сказала — він був занадто далеко.

— Зрозуміло.

— І ще в нього було маскування — кепка і протисонячні окуляри.

— Багато людей за такої погоди носять протисонячні окуляри. І капелюхи. Вони теж маскуються?

Мені увірвався терпець.

— Я розумію, що ви намагаєтеся зробити.

— І що ж?

— Ви намагаєтеся змусити мене визнати, що я знову божеволію — як тоді, після смерті батька.

— Вважаєш, саме це відбувається?

— Ні. Того разу я була хвора. Зараз я не хвора. Зі мною все гаразд, окрім того, що хтось шпигує за мною, а ви мені не вірите!

Лікар Вест кивнув, але нічого не сказав. Він щось записав у своєму блокноті.

— Я збираюся повернути тебе на таблетки, — сказав він. — Як запобіжний захід. Ми ж не хочемо, щоб усе вийшло з-під контролю, чи не так?

Я похитала головою.

— Я не вживатиму жодних ліків.

— Зрозуміло. Що ж, якщо ти відмовляєшся від лікування, важливо усвідомлювати наслідки.

— Які наслідки? Ви мені погрожуєте?

— Я тут ні до чого. Я кажу про твого чоловіка. Як, на твою думку, він почувався минулого разу, коли ти була нездорова?

Я уявила Ґебріела, який сидить унизу і чекає у вітальні разом із гавкучим псом.

— Не знаю, — відповіла я. — Спитайте в нього.

— Ти хочеш, щоб він знову через це проходив? Ти хоч розумієш, що є певний ліміт того, що він може знести?