Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

— Про що ви говорите? Я втрачу Ґебріела? Ось про що ви думаєте?

Від кожного його слова мене нудило. Думка про те, що я втрачу Ґебріела, була нестерпною. Я зроблю все, щоб утримати його — навіть удам, що гублю глузд, знаючи, що це не так. Я погодилася бути «щирою» з лікарем Вестом щодо своїх думок і почуттів і сказати йому, якщо почую якісь голоси. Пообіцяла вживати таблетки, які він дав мені, та повернутися на огляд за два тижні.

Лікар Вест мав задоволений вигляд. Він сказав, що тепер ми можемо спуститись і приєднатися до Ґебріела. Він ішов попереду мене, а я все думала, як би зіштовхнути його зі сходів. Якби ж.

Дорогою додому Ґебріел здавався значно радіснішим. Він повсякчас відводив погляд від керма автівки і дивився на мене, всміхаючись.

— Чудово. Я пишаюся тобою. Ми з цим упораємося, ось побачиш.

Я кивнула, але нічого не відповіла. Бо, звісно ж, це була маячня — «ми» не проходитимемо крізь це.

Я дам раду з усім сама.

Розповідати комусь було помилкою. Завтра скажу Барбі, щоб вона забула про цю історію, скажу, що залишаю все в минулому і не хочу більше про це говорити. Вона вважатиме мене дивною і дратуватиметься, що я позбавляю її драми, але якщо я поводитимуся звично, то невдовзі вона про все забуде. Щодо Ґебріела, я збираюся заспокоїти його. Поводитимуся так, наче все знову гаразд. Влаштую йому блискучу виставу. Я постійно буду на варті.

На зворотному шляху ми заїхали до аптеки, і Ґебріел купив усе за рецептом. Щойно ми повернулися додому, то одразу пішли на кухню.

Він дав мені жовті таблетки і склянку води.

— Випий це.

— Я не дитина, — відповіла я. — Ти не мусиш мені їх вручати.

— Я знаю, що ти не дитина. Просто маю впевнитися, що ти їх вип’єш, а не викинеш.

— Я вип’ю.

— То вперед.

Ґебріел дивився, як я поклала таблетки до рота і зробила ковток води.

— Молодчинка, — сказав він, поцілував мене в щоку і пішов.

Тієї миті, коли Ґебріел розвернувся, я виплюнула таблетки. Виплюнула їх у раковину і змила водою. Я не вживатиму жодних ліків. Таблетки, що їх останнього разу прописав мені лікар Вест, ледь не довели мене до божевілля. І я знову так не ризикуватиму.

Мені потрібен мій розум.

Я маю бути підготовленою.

17 серпня

Я почала ховати цей щоденник. У вільній кімнаті від підлоги відходить дошка. Я зберігаю його там у шпарині між дошками. Чому? Ну, на цих сторінках я занадто відверта. Небезпечно тримати його в полі зору. Я часто уявляю, як Ґебріел натикається на блокнот і бореться зі своєю цікавістю, а тоді розгортає його і починає читати. Якщо він дізнається, що я не вживаю ліків, то почуватиметься зрадженим і скривдженим — я цього не витримаю.

Дякувати Богові, я можу записувати усе в цей щоденник. Він зберігає мене при здоровому глузді. Більше немає нікого, з ким би я могла поговорити.

Нікого, кому я можу довіряти.

21 серпня

Я не виходила на вулицю вже три дні. Вдаю перед Ґебріелом, що прогулююся вдень, коли його немає, але це брехня.

Думка про те, щоб вийти назовні, лякає. Я буду занадто незахищена. Принаймні тут, у будинку, я знаю, що я в безпеці. Можу сидіти біля вікна і розглядати перехожих. Я шукаю в обличчі кожної людини риси того чоловіка, але не знаю, який вигляд він має, і в цьому проблема. Він міг зняти своє маскування і проходити повз мене цілком непоміченим.

Це тривожна думка.

22 серпня

Він досі не з’являвся. Однак я не повинна розслаблятися. Це лише питання часу. Рано чи пізно він повернеться. Я маю бути готова. Я маю вжити певних заходів.

Сьогодні вранці я прокинулася і згадала про Ґебріелову рушницю. Треба перенести її з кімнати на перший поверх, щоб можна було легко до неї дістатись. Я покладу її в кухонну шафу біля вікна. Якщо вона мені знадобиться, то знатиму, де вона.

Розумію, усе це звучить божевільно. Сподіваюся, нічого не станеться. Сподіваюся, більше ніколи знову не побачу того чоловіка.

Але чомусь у мене таке відчуття, що побачу.

Де він? Чому не приходить? Він добивається, щоб я послабила пильність? Я не повинна цього робити. Я мушу продовжувати пильнувати біля вікна.