Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

Спостерігати.

23 серпня

Я починаю думати, що мені це все привиділося. Можливо, так і було.

Ґебріел постійно питає мене, як я почуваюся, чи все гаразд. Він хвилюється, хоча я наполегливо повторюю, що зі мною все добре. Здається, моя поведінка більше його не переконує. Треба старатися завзятіше. Я вдаю, що цілий день зосереджена на роботі, хоча насправді я і думати не можу про роботу. Я втратила з нею всякий зв’язок, втратила стимул завершити картини. Пишучи це, я не можу чесно сказати, чи знову малюватиму. Принаймні доки все це не скінчиться.

Я вигадую виправдання про те, чому не хочу виходити на вулицю, але Ґебріел сказав, що сьогодні ввечері у мене не буде вибору. Макс запросив нас на обід.

Для мене немає нічого гіршого за те, щоб бачитися з Максом. Я благала Ґебріела скасувати вечерю, казала, що мені треба працювати, однак він заперечив, що мені буде корисно вийти з дому. Він наполягав, до того ж серйозно, тому в мене не було вибору. Я здалась і погодилася.

Протягом дня і аж до вечора я хвилювалася. Бо щойно мій мозок почав аналізувати цю ситуацію, все стало на свої місця. Це мало сенс. Не знаю, як я раніше до цього не додумалася, це ж так очевидно.

Зараз я розумію. Чоловік — той, що спостерігав, — це не Жан-Фелікс. Жан-Фелікс не настільки порочний і хит­рий, щоб улаштовувати подібне. А хто б іще хотів помучити мене, налякати й покарати?

Макс.

Звісно, це Макс. Це має бути він. Він намагається звести мене з розуму.

Мені страшно, але я маю якось зібрати всю свою мужність. Я зроблю це сьогодні.

Я дам йому відсіч.

24 серпня

Після такого довгого перебування вдома було дивно і трохи лячно вийти на вулицю минулого вечора.

Світ ззовні здавався величезним — вільний простір навколо, високе небо над головою. Я відчувала себе крихітною і трималася за руку Ґебріела для підтримки.

Навіть попри те, що ми пішли до нашого улюбленого ресторану «У Августо», я не почувалась у безпеці. Він не був таким затишним чи звичним, як раніше. Ресторан здавався якимсь іншим. І запах відрізнявся — тхнуло чимось підгорілим. Я запитала Ґебріела, чи, може, на кухні щось згоріло, але він мовив, що нічого не відчуває і це мені ввижається.

— Усе гаразд, — сказав він. — Просто заспокойся.

— Я спокійна, — відповіла я. — Хіба я не здаюся такою?

Ґебріел не відповів. Він лише стиснув губи, як завжди робить, коли дратується. Ми сіли на своє місце і мовчки чекали на Макса.

Макс привів на вечерю свою секретарку. Таню, як він її представив. Вочевидь, вони почали зустрічатися. Макс поводився так, ніби був зачарований нею: постійно обі­ймав її, торкався, цілував — і весь час дивився на мене. Чи він думав, що я ревнуватиму? Він жахливий. Мене від нього нудить.

Таня помітила, що щось не так, вона кілька разів перехопила Максів погляд на мене. Я мала попередити її, який він насправді. Розповісти, у що вона вплутується. Можливо, так і зроблю, але не зараз. Нині в мене інші пріоритети.

Макс сказав, що йому треба до вбиральні. Я зачекала хвилинку і потім скористалася можливістю. Сказала, що мені також потрібно до вбиральні. Вийшла з-за столика і пішла за Максом.

Я наздогнала чоловіка в кутку і схопила за руку. Міцно її стиснула.

— Припини, — сказала я. — Припини це!

Макс здавався здивованим.

— Припинити що?

— Ти шпигуєш за мною, Максе. Ти стежиш за мною. Я знаю, що це ти.

— Що? Я не маю жодного уявлення, про що ти говориш, Алісіє.

— Не бреши мені. — Я зрозуміла, що мені важко контролювати голос. Хотілося закричати. — Я бачила тебе, зрозумів? Я навіть фото зробила. Сфотографувала тебе!

Макс засміявся.

— Про що ти говориш? Відпусти мене, божевільне стерво.

Я вдарила його по обличчю. Сильно.

А тоді розвернулась і побачила Таню. Вона мала такий вигляд, наче це їй дали ляпаса.

Таня перевела погляд з Макса на мене, але нічого не сказала. Вона вийшла з ресторану.

Макс подивився на мене, перш ніж піти за Танею, і про­ши­пів:

— Я не розумію, про що ти. Я не