Лія Тан - Подвійні паралелі , Лія Тан

Глава 52

Цвітана.

Увійшовши у квартиру, я одразу приймаю душ та поспіхом збираю речі. І вже зібравшись, залишаю на кухні, одну маленьку дрібничку. Боюся аби не повернувся Оксен. Бо тоді від нього втекти буде важче.

Викликаю собі таксі, але на цей раз телефоную Сергію Петровичу. І доки чекаю його, набираю Алефтину. Запрошую її у кафе, в якому ми побували з Сафіном, та спускаюся зі своїм багажем вниз.

Чекаю недовго, хоча увесь цей час потерпаю аби не надійшов Оксен.

Під’їхавши таксист виходить з машини, і посміхаючись іде до мене.

— Привіт, красуне! Ти де так довго була? Я думав, ти теж пропала загадковим чином.

Я теж посміхаюся та на ходу вигадую.

— Вітаю, Сергію Петровичу! Не пропала я, а просто потрібно було на деякий час повернутися в столицю. Я там мала термінові справи. І от тепер приїхала за речами...

— І, що ти вже їдеш? — невдоволено цікавиться чоловік.

— Так! Пора повертатися додому. — погоджуюся

— А як же фортеця? — збентежено цікавиться таксист, пакуючи мої валізи до багажника.

— А, що фортеця? Фортеця, тепер стоятиме, як і стояла до мене, і привид султана зникне, бо ж золото його знайшли...

— А Сафін? — напружується водій.

— І Сафін, живий, здоровий, тільки це поки таємниця, але вже дуже скоро, сам Оксен Сафін, заявить про свою появу, просто іще не час... — здавлено повідомляю.

— Красуне, ти зараз серйозно? — з недовірою, перепитує чоловік.

— Цілком, Сергію Петровичу. — запевняю, та прошу. — Поїхали, бо на мене, Алефтина Степанівна чекає.

Чоловік допомагає мені сісти у салон, а я вказую йому адресу, і ми рушаємо до кафе.

Коли зупиняємося запрошую чоловіка зі собою. Він відмовляється, але я переконую його, що це прощальна зустріч, і чоловік таки згоджується.

В кафе ми проводимо понад дві години. Я передаю Алефтині ключі від орендованого помешкання, і трохи відриваюся у невимушеній атмосфері.

Коли ж наша зустріч добігає кінця, прошу Сергія Петровича відвезти мене до фортеці.

На вулиці прощаюся зі завідувачкою, і обіцяю обов’язково приїхати в гості, після повного оновлення фортеці.

Наче чужі люди, але за цей короткий час, стали мені мов рідні. З тяжким серцем їду до фортеці.

Коли доїжджаємо до Турецького мосту, прошу таксиста вийти зі мною. Боюся чомусь страшенно.

Коли машина зупиняється, виходимо, та йдемо до моста.

Сергій Петрович зупиняється на його краю, а я прямую до султана, який стоїть неподалік.

Відчуваю тремтіння у тілі. Мені чомусь моторошно. Я не знаю, що сказати, але зате, я чітко знаю чого хочу.

Зупиняюся поруч, і пильно заглядаю у чорні очі привабливого, і ще молодого чоловіка.

— Султане, я прийшла аби... — витримую паузу, бо говорити чомусь важко. Мене накривають емоції.

— Аби піти зі мною? — з надією у голосі питає чоловік.

Я на мить опускаю очі, а тоді підіймаю їх, і здавлено заперечую.

— На жаль, султане, ні. Я прийшла аби попрощатися.

— Квітко, ти добре подумала? — враз напружується султан.

— Добре, великий повелителю. Я обираю власну свободу. Ви обидва з Оксеном вродливі красені, але на жаль, я вже нікому не вірю. Стосунки чи сім’я, це схоже не для мене. — Я важко видихаю та додаю. — Тому, вибач! Хоча якщо бути чесною, була рада познайомитися з тобою. — знову видихаю та кидаю. — А тепер бувай! Мені пора! Щасти тобі у твоєму часі.

Погляд чорних очей пронизує мене. Розумію, що султан плекав надію до останнього. Я ж розвернувшись роблю крок, і одразу опиняюся у сильних обіймах султана. Який притиснувши мене до себе, хрипко шепоче.

— Квітко, ти справді велична жінка. Я таких як ти не зустрічав, і навряд чи зустріну. — в мене завмирає серце, я, здається не дихаю від страху та несподіванки, а султан тим часом продовжує. — Цвітано, я з розбитим серцем приймаю, твою відмову, але, красуне, щодо Оксена, подумай. Він справді закохався в тебе, зрештою, як і я... — чоловік важко зітхає, а я збентежено дивлюся в його очі. — Повір мені, квітко. Мої слова правдиві.

Я часто кліпаю не можу сказати ні слова. Моє дихання збивається, а султан тим часом додає.

— Послухай мене, квітко. Якщо ти будеш з моїм нащадком, то і я у своєму часі почуватимуся спокійно.

— Я подумаю, — зірвано обіцяю, та чесно зізнаюся. — Але зараз мені потрібно вирішити проблеми у своєму житті.

Султан відпускає мене та наполегливо просить.

— Бережи себе, люба! Адже ваш час надто складний та небезпечний, для таких ніжних красунь як ти.

— Дякую, султане! — розчулено кидаю я і видихаю. Адже вже подумала, що султан потягне мене у свій час. — Ти теж бережи себе. — рукою махаю чоловікові на прощання, і повернувшись йду до таксі.

На очах з’являються сльози, причину яких я пояснити не можу.

— Цвітано!

Кличе мене султан, я зупиняюся й на пів оглядаюся. А Махмед просить.

— Не плач, квітко, я згодом прийду подивитися, як ви тут без мене.

Я крізь сльози посміхаюся й кидаю.

— Тільки не забудь.

— Цього я точно не забуду. — обіцяє напружено султан, та додає. — Адже милуватися тобою, це насолода.

Я видихаю, і повернувшись таки йду до машини. На душі незрозуміла ейфорія та жаль, але повинна зараз поїхати. Сідаю в таксі, і прошу Сергія Петровича відвезти мене на вокзал.

Оксен.

Я повернувшись з підземелля, застаю порожню квартиру. Розумію, що Цвітана просто втекла від мене. На душі прикро та паршиво. Серце проймає страх.

Невже вона таки піде до султана у його час? Невже обере його?

Чомусь вірити у це не хочу.

Наче сам не свій іду на кухню. Я спантеличений, коли застаю на столі прощальну записку від Цвітани. Погляд хаотично бігає по рядках.

«Оксене!

Не ображайся, але мені пора. Що потрібно було я виконала, а далі справа за тобою.

У мене своє життя. Зрештою моя відпустка вже закінчилася.

Спасибі за емоції, підтримку та толерантність. Була рада знайомству, та спільним пригодам! Щасливо залишатися!».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍