Платон - Апологія Сократа. Діалоги

подобі. На тисячному році й ті, й ті приходять, щоб тягти жереб і вибрати собі нове життя, та вибирають, яке схочуть. Там людська душа може дістати життя тварини, а з тварини, яка колись була людиною, знову вселитися в людину. Але [C] душа, яка ніколи не бачила істини, не одержить такої постаті. Річ у тім, що людина повинна осягати загальні поняття, що складаються з багатьох чуттєвих сприймань, які розум зводить воєдино. А це є пригадуванням того{245}, що колись душа бачила, супроводжуючи Бога й дивлячись з висоти на те, що ми тепер називаємо буттям, — зачудована споглядала тоді справжнє буття. Тому заслужено окрилюється лише душа філософа, бо його пам’ять завжди в міру сил звернена на те, в чому сам Бог виявляє свою божественність. Лише людина, яка [D] правильно користується такими спогадами і посвячена в досконалі таїнства, стає справді досконалою. Оскільки філософ тримається осторонь людських турбот і спілкується з божественним, то юрба, звичайно, буде його напоумлювати як такого, що несповна розуму, а того, що він пойнятий натхненням, вона не помічає.

Так ось куди привело нас розмірковування про четвертий вид нестями. Ним пойнятий той, хто, дивлячись на земну красу і згадуючи справжню, окрилюється і, окрилений, прагне злетіти. Не маючи ще достатніх сил, [E] він уже, немов птах, дивиться вгору і, нехтуючи тим, що внизу, дає людям підставу вважати його схибленим. Із усіх видів натхнення саме цей є найблагороднішого походження і найкращим як для того, хто ним опанований, так і для того, хто бере в цьому участь разом з ним. Причетний до такої нестями любитель прекрасного називається закоханим. [250] Адже, як було сказано, кожна людська душа споглядала справжнє буття, в супротивному разі вона не вселилася б у цю живу істоту.

Але пригадувати справжнє буття на підставі того, що є тут, нелегко для будь-якої душі, зокрема для тих, які тоді лише короткий час споглядали те, що там було, і для тих, які, упавши сюди і збочивши в бік неправди, на свою біду під чужим впливом призабули все священне, що колись бачили. Залишається мало таких душ, у яких ще досить міцна пам’ять. Та й ті кожен раз, побачивши щось подібне до того, що було там, бувають настільки вражені, що вже не володіють собою. Вони самі не знають, що з ними твориться, тому що як слід не можуть розпізнати свій душевний стан. Тим-то справедливість, стриманість та інші цінні душевні чесноти позбавлені блиску в існуючих тут подобах. Тільки небагатьом щастить, підходячи із своїми недосконалими знаряддями{246} до цих відображень, насилу відгадати, що вони відтворюють.

Красу в усьому блиску можна було бачити, коли ми разом із щасливою громадою богів оглядали блаженне видовище, йдучи за Зевсом, а інші — за іншими богами, і посвячувались у таїнства, які з повним правом можна назвати найблаженнішими і в яких ми брали участь, незаплямовані й неторкнуті злом, що чекало нас у майбутньому. Допущені до непорочних, простих, незмінних і щасливих видінь, ми споглядали їх у світлі чистому, самі чисті, до того ж не оповиті оболонкою, яку ми тепер називаємо тілом і яке мусимо носити, немов слимак свою домівку.

Заслугою пам’яті є те, що, тужачи за минулим, ми тепер так докладно про це розповіли. Що ж до краси, то, як ми казали, вона сяяла серед того, що там було. А коли ми прийшли сюди, то почали сприймати її блиск найвиразнішими з наших чуттів. А з тілесних чуттів, які тут нам дістаються, найгострішим є зір. І все ж за його допомогою не можна побачити мудрості. Якби завдяки ньому перед нами виринало зриме відображення мудрості чи якоїсь іншої якості, гідної любові, то воно б викликало у нас незвичайну любов. А зараз лиш одній красі випала на долю властивість бути найнаочнішою і найпривабливішою. Той, хто над­то давно був посвячений у таїнства, або ж хто зіпсутий, оглядаючи якийсь земний предмет, що зветься прекрасним, не дуже тягнеться звідси туди, до самої краси. Через те він, споглядаючи красу, не відчуває шаноби, а натомість, спраглий насолоди, немов чотиринога тварина, намагається лізти на неї і запліднити. [251] Він не боїться, не соромиться грубо й зухвало ганятися за насолодами, навіть несумісними з природою. І навпаки, хто недавно був посвячений у таїнства і довго споглядав тоді усе, що там було, оглядаючи божественне обличчя або постать, які являють досконалу красу, той спочатку відчуває трепет, проймаючись страхом, схожим на той, що проймав його там. Згодом він дивиться на них з благоговінням, немов на Бога, і якби він не боявся набути репутації цілком одержимого, то приносив би жертви своєму улюбленцеві, неначе статуї або Богові. А коли погляне на улюбленця, то відразу ж змінюється на обличчі і його, немов у гарячці, кидає у піт і незвичайний жар.

[B] Сприймаючи очима струмені краси, він зігрівається, завдяки чому зрошується природа пір’я, а від тепла розм’якшується все, що давно затвердло і за­сохло при основі пер, заважаючи їм рости. Від припливу поживи стрижні пір’їн набрякають, і пера починають швидко рости і поширюються на всю душу, адже раніше вона була вкрита пір’ям.

[C] У цей час у душі все кипить і вирує. Подібно, як той, у кого прорізуються зуби, відчуває сверблячку й дошкульний біль ясен, так само почуває себе душа того, у кого починають рости крила: щось у ній кипить, болить і лоскоче.

При вигляді краси юнака душа всмоктує в себе [D] частинки, що випромінюються з краси, а звуться вони привабливістю{247}. Вбираючи їх, вона зігрівається, відчуває полегшу від болю і радіє. Коли ж вона розлучається з юнаком, то в’яне, а отвори проходів, крізь які прорізуються пір’їни, зсихаються, затягуються і закривають парости пір’я. Вони, замкнені всередині разом із привабливістю, б’ються, немов пульс, і тиснуть на закритий їм вихід. Таким чином душа, вся поколота зсередини, шаліє й мучиться, однак і радіє, надалі зберігаючи пам’ять про прекрасне.

Оце схрещення двох протилежних почуттів — радості й болю — [E] приводить душу в дивний стан: у розгубленості вона шаленіє, від нестями не може ані спати вночі, ані залишатися на одному місці вдень. Охоплена тугою, вона лине туди, де сподівається побачити наділеного красою. При його появі в ній прокидається жага, а те, що було раніше закритим, відкривається. Душа заспокоюється, припиняються уколи й болі, у цей час вона зазнає найвищої насолоди. [252] Вона ні за що у світі добровільно не відпустить свого красеня, цінуючи його