Жан-Крістоф Гранже - Земля мертвих

Собєскі не з ним обнімався в провулку перед облавою на ґеїв). Нарко був дрібним, обкуреним до самої кості блекпульським дилером і виживав з того, що продавав наркотик біля входу в якесь казино або стрип-клуб.

Звичайнісінька біографія — невдаха, яких можна зустріти чимало. Народився в Аості в 1983-му, виховувався матір’ю в Турині, а згодом у Великій Британії. Спочатку вона працювала танцюристкою, потім — офіціанткою, і всюди тягнула за собою малюка, залежно від того, де підписала контракт, і, насамкінець, дівчина зупинилася на стриптизі. Хіба тут можна було вгледіти щось спільне між Ґварніері й дівчатами зі «Сквонка».

Простий ліверпульський бешкетник, дрібний злочинець-рецидивіст. З тридцяти трьох років життя понад п’ятнадцять він просидів за ґратами. Алькорс — ліверпульська тюрма; Західний Мідлендс — у Бірмінгемі; Форест Бенк — манчестерська в’язниця… Намандрувався на свій лад.

Отож, слід припустити, що того вечора Собєскі, який підшукував собі коханця (або, ймовірніше, дозу наркоти) натрапив саме на нього. Напросився на гостину, — врешті-решт, поліція таки знайшла місце, де був скоєний злочин, — у брудний холостяцький барліг, що складався з однієї кімнати й коштував Ґварніері лишень кілька фунтів на місяць. Відтак Собєскі відвіз труп власною автівкою дилера, а тоді вкрав катер «Boston Whaler» у приморському курортному комплексі «Флітвудські Небеса», щоб викинути тіло поблизу буя Чорна Леді. Але навіщо стільки зайвих рухів?

Корсо відчував, що є глибока суперечність між припущенням, що злочинець діяв під впливом раптового бажання, і тим, як продумано й заплутано він убивав свою жертву: зав’язав, покалічив, утопив… Але цієї миті поліціянт, сидячи в шезлонзі, ніжився під тінню пальм і намагався не надто заглиблюватися в подібні міркування: тепер справою займався сам суддя, крім того, в Англії є ще один суддя.

Щодня він спостерігав за дітлахами, що бавилися коло басейну, і серед членів міні-клубу шукав очима Таде. Тільки-но його помічав — махав рукою, а тоді заплющував очі й відчував глибоке задоволення. Місія виконана. Стефан уже навіть уявляв, як усе гарно піде, щойно вони повернуться додому: після підвищення на службі він забере до себе сина, вони переїдуть до іншого місця, і, якщо на те пішло, в нього з’явиться нова жінка. Він залишить поле бою, переселиться до затишного кабінетика й в усталений час завжди сідатиме вдома до вечері. Приємні щоденні обов’язки, спокійний сон і жодних демонів на роботі.

Але в душі Корсо таки не був оптимістом. Щойно він розплющив очі, сонце набуло їдкого кольору лимону, яким розбавляють героїн, а на дні келиха плюскалася тепла недопита кока-кола, схожа на розтоплений гашиш. Розслаблятися не можна: життя навчило, що завжди знайдеться охочий накласти купку гівна на твій килимок.

І мав рацію: після повернення на нього чекав холодний душ.

61

Емілія лишилася в Парижі на цілий серпень — очевидно, разом зі своїм адвокатом. Удвох вони розвинули бурхливу діяльність. Щойно він повернувся з відпустки, як метр Жано передала йому досьє з 134 документів — помста за його тоненький стосик доказів на захист «героя дня». Вона додала туди все, що можна: різноманітні, вміло організовані спільні заняття з Таде, постійні зустрічі з учителями (школа, піаніно, дзюдо), медичні довідки, що свідчили про старанне піклування сином, — ціла купа свідчень того, що хлопчик жив з матір’ю мирно, заможно й правильно. Батькові, тобто «винній стороні», лишається просто визнати свою поразку: перемога — за нею, чемпіонкою в усіх категоріях виховання й материнської любові.

Адвокатеса не говорила манівцями. Справа «Сквонка» ще не завершена, нової посади він досі не отримав, та й що таке тоненький стосик паперів у його досьє порівняно із солідною дошкою пошани самої Емілії? Справу розглядатимуть у суді за півроку, але, на думку метра Жано, усе вже було «зрозуміло наперед».

«Гаразд, — вирішив Корсо, — я для вас лише паскудний коп — так я з вами й поводитимусь».

П’ятого вересня, в понеділок, із самого ранку він покликав Барбі до себе в кабінет.

— Під час розслідування я зауважив одну деталь, — почав він.

— Яку саме?

— Знаєш, чим займався Ахтар?

— Щось чула.

— Ти ще тоді відкопала майстра шібарі.

— Нам це стало в пригоді.

— Я тобі нічим не дорікаю. Лише підтверджую, що ти розумієшся на справі.

— Просто загальна культура.

— Гадаю, тебе просто збуджують порнографічні історії, садомазохізм, прив’язування.

Барбі, що й так зажди трималася напружено, заціпеніла.

— Просто цікаво — ось і все. Ти що, БПТЛ на мене хочеш нацькувати?

Корсо усміхнувся і вдав, що погоджується. Діалог був начебто іронічним відлунням того, що вони не обговорювали вголос. Він витяг шухляду й дістав з неї світлину — звичайний портрет Емілії.

— Ти її знаєш?

— Ніби бачила колись. Хто це?

— Емілія, моя колишня.

Барбі коротко посміхнулася.

— Мабуть, випадково перестрілися десь у коридорі.

— Аж ні. Вона ніколи сюди не пхала носа. Думаю, ви бачилися деінде.

— Де, власне?

— Однієї гарячої ночі.

— На що ти натякаєш?

Корсо ніколи не розводився про свої негаразди з Емілією. Усі знали, що він розлучається, але він ніколи й словом не прохопився про те, якою жахливою виявилася болгарка. Настав час усе розповісти Барбі.

— Якщо тебе «це насправді цікавить», уяви, що це — ходяча енциклопедія пригод «на свою дупу», вона обожнює страждати й стогнати.

Поліціянтка нахилилася над столом і з дедалі більшою недовірою поглянула на фотографію.

— А від мене чого ти очікуєш?

— Коли син перебуває зі мною, вона геть пускається берега. В усіх клубах, де серуть один на одного, на всіх вечірках, де саджають на кілок, обов’язково буде й вона.

— То що?

Корсо підсунув до неї ближче портрет Емілії.

— Відсьогодні ти теж ходитимеш туди. Я повідомлю тебе, коли чергую. Сфотографуй її, зніми на камеру, збери докази. Добудь матеріал, щоб засадити її в тюрму або психлікарню.

— Ти вважаєш, що це так просто?

— Якби це було просто, я б до тебе не звертався. Ти могла б мені зробити цю послугу?

Якусь мить Барбі мовчала.

— Я щось не надто рвуся підкладати свиню іншій жінці.

— Тільки так я зможу отримати опіку над моїм хлопчиком.

— Отож. Це ж так гидко забирати в неї сина через її сексуальні смаки.

Такого він від неї не очікував: садомазохічна й жіноча солідарність водночас.

— Коли я познайомився з Емілією, — почав він пояснювати, — вона краяла собі вагінальні