Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

о її важ­ності і вва­жає її ду­же прак­тич­ною. По­що жда­ти жінкам з освітою аж на якісь вищі зак­ла­ди на­укові? Впрочім, чи змо­жуть з них ко­рис­та­ти? Чи схо­чуть всі на­бу­ва­ти фа­хо­ву освіту? Са­мо фа­хо­ве знан­ня не чи­нить ще, впрочім, з чо­ловіка чо­ловіка, ні! Етич­ний еле­мент тре­ба бра­ти та­кож на роз­ва­гу; тре­ба йо­го скріпля­ти і пле­ка­ти йо­го. Скільки жінок про­жи­ває в та­ких за­кут­ках світу, в кот­рих ані не за­чу­ває нічо­го, ані не на­учується; са­ме для та­ких став би та­кий підруч­ник справжнім доб­родійством, бо нав­чив би їх, що ма­ють чи­та­ти і т. д.

Чи це не бу­ло би доб­ре? Не­хай він лиш в оцю ідею вду­мається, не­хай ска­же, чи на ній не­ма чо­гось ум­но­го? Їй обіця­ло вже ба­га­то осіб взя­ти уділ в тій праці, як: пе­да­го­ги, істо­ри­ки, при­ро­доз­навці, пи­са­телі і т. і., од­ним сло­вом, лю­ди знан­ня. Во­на хо­че то за­ло­жи­ти еn gros. [123] Во­но не мо­же ста­ти­ся за 24 го­ди­ни, але во­на му­сить цю ідею зре­алізу­ва­ти. Ко­ли б їй уда­ло­ся ввес­ти цей план в жит­тя, то во­но ста­но­ви­ло б най­кра­щий «раs­sus» [124] її жит­тя.

Він був пот­ро­хи зчу­до­ва­ний ха­рак­те­ром цієї спра­ви, од­нак приз­нав, що її дум­ка «зна­ме­ни­та». На жаль, у йо­го не­ма стільки ча­су, що­би міг при­лу­чи­ти­ся до то­го гар­но­го діла. Він за­над­то невільник сво­го за­во­ду, а, крім то­го, рад би поз­бу­ти­ся всього, що но­сить наз­ву «іспит». Досі пе­ресліду­ва­ла йо­го не­до­ля, а те­пер хотів би все здо­го­ни­ти, в чім спізнив­ся.

Але, мо­же, в йо­го є які учені знай­омі, мо­же, і жінки які? - до­пи­ту­ва­ла­ся знов Ок­са­на.

- О, ні, не­ма! Не­ма ніяких!

А од­нак во­на ба­чи­ла йо­го май­же все з жен­щи­на­ми; напр., взимі з лиж­ва­ми [125] на пле­чах!

Він ди­вив­ся на неї че­рез хви­лю мов не своїми очи­ма, па­леніючи аж під во­лос­ся.

О, що­до то­го, то це зовсім інша річ, відповів. Да­ми, яри кот­рих мож­на йо­го так час­то ба­чи­ти, це жінка і донька йо­го прин­ци­па­ла. Він там не­мов до­ма і то­му не­ма в тім нічо­го див­но­го, що то­ва­ри­шить їм час­то. При сих сло­вах спи­нив­ся йо­го пог­ляд тай­ком на мені. Я сиділа з спу­ще­ни­ми віями, сла­ленівши лед­ве замітно.

- І що ж це за да­ми? - пи­та­ла з цікавістю Ок­са­на. До якої ка­те­горії мож­на б їх за­чис­ли­ти? Бо во­на ділить собі жіноцт­во на ка­те­горії, а то: на гос­по­дині, на учені, на пи­са­тельки, на ар­тист­ки, на реп­ре­зен­тант­ки і т. д. Чи во­ни ду­же інтелігентні? Ко­ли донька вда­ла­ся в батька, кот­ро­го во­на знає осо­бис­то, то му­сить, пев­но, бу­ти ду­же ум­на. Він чо­ловік нез­ви­чай­но бист­ро­ум­ний, а йо­го брид­ке об­лич­чя при­га­дує їй все бюст Сок­ра­та. Впрочім, жар­ту­ва­ла, мож­на би в нім ще й те­пер за­лю­би­ти­ся.

- Ті да­ми, - відповів він, - суть лиш ґаздині і реп­ре­зен­тант­ки; донька ду­же му­зи­кальна і тан­цює ду­же гар­но.

- Вона гар­на, - ще­бе­та­ла свобідно мо­ло­да жінка, - але ду­же за­ро­зуміла.

Він удав, що не чує її.

- Вона має бу­ти ба­га­та, - го­во­ри­ла далі Ок­са­на, - і має ма­ти ду­же ба­га­то пок­лон­ників!

Він здвиг­нув пле­чи­ма. Що це йо­го об­хо­дить? Опісля відповів ла­конічно, що «так», і вди­вив­ся уваж­но у круж­ки ди­му із своєї си­га­ри. - Це і чи­нить її де­ко­ли інте­рес­ною, - до­ки­нув ще.

- Оскільки?

- Ну, ко­ли во­на відпе­кується від же­нихів. Во­ни не му­тять цілком її ду­шев­но­го наст­рою. Во­на та­ка пев­на в своїм по­ве­денні, дум­ки її такі ви­роб­лені, і во­на так ро­зуміє кер­му­ва­ти ни­ми, мов­би во­ни лиш на те бу­ли, що­би їй підда­ва­ли­ся…

- Отже во­на - царівна! - клик­ну­ла Ок­са­на (а я так і про­ки­ну­лась при тім слові), а опісля до­да­ла зни­же­ним то­ном, мов в за­думі: - Во­на полька.

Він відповів, що полька.

Вона не при­лу­чи­лась би до її про­ек­ту; прав­да, що ні?

О ні! Во­на не зай­мається та­ки­ми спра­ва­ми. При ній не при­хо­дить чо­ловікові навіть на дум­ку щось подібне. Во­на не ро­зуміє та­ких ідей. Але во­на про­те вcе свідо­мий, скінче­ний ха­рак­тер. Во­на на­ле­жить, до тих істот, котрі бе­руть жит­тя так, як во­но є; не ди­виться та йо­го, як на який тяж­кий обов'язок або на яке мар­не діло. Од­ним сло­вом, во­на вірить в існу­ван­ня щас­тя. Це по­до­бається йо­му в неї. Впрочім, во­на йо­го нічо не об­хо­дить.

Мій пог­ляд спи­нив­ся на нім пов­но, дов­го. Чо­му на­ки­ду­ва­ло­ся мені знов якесь прик­ре не­мов по­чут­тя, не­мов пе­ресвідчен­ня, що ми відда­ли­ли­ся ще дальше від се­бе?

- Ми всі хотіли би віри­ти в існу­ван­ня щас­тя, або, мо­же, і віри­мо всі! - обізва­лась я, усміха­ючись. - Хто знає?

- Ну, так, віри­ти! Але не кож­дий має дар бу­ти щас­ли­вим, а в неї є до то­го дар, - відповів він. - Суть різнорідні на­ту­ри…

Саме в тій хвилі по­чав ста­рий стінний го­дин­ник виг­ра­ва­ти якусь ме­лодію. Цей го­дин­ник ос­тав­ся мені по ба­буні, я взя­ла йо­го з со­бою сю­ди до пані Мар­ко. Од­но­го ра­зу - ще до­ма - ко­ли Оря­дин прий­шов був в якійсь справі Маєвсько­го до нас, т. є. до вуй­ка, чув, як цей го­дин­ник грав. За­пев­няв ме­не тоді при відході, що про­жив ду­же ми­лий вечір…

Тепер за­мовк, мов на роз­каз, ра­зом з на­ми і, прис­лу­ха­ючись грі, по­то­нув в якусь за­ду­му.

Оця ніжна безп­ре­тензійна му­зи­ка дзвеніла, мов пре­гар­на каз­ка з давніх, ми­ну­лих часів. Во­на оповіда­ла гар­монійно і ми­ло якусь прос­теньку, по­етич­ну по­даю. На­да­ла нам ніби інший взір і слух і на­пов­ни­ла» сер­ця якимсь туж­ли­вим су­мом…

Чи це бу­ла оця ме­лодія, кот­ру він тоді чув.? Тоді, ко­ли жит­тя ле­жа­ло ще пе­ред ним, пов­не надій і блис­ку, а я, спря­тав­ши­ся в не­замітний кут кімна­ти, сліди­ла за ним мовч­ки, не­ус­тан­но га­ря­чи­ми, ожи­да­ючи­ми очи­ма, сліди­ла о кож­дий йо­го рух!

Його очі шу­ка­ли те­пер мо­го пог­ля­ду, а ко­ли стріли­ся, на­ля­ка­ли­ся ми обоє.

Опісля ска­за­ла я тро­хи нер­во­во:

- Оця му­зи­ка при­га­дує мені завсігди мою до­ро­гу ба­бу­ню, а ко­ли на­га­дую її, об­гор­тає ме­не гли­бо­ка ту­га за спо­коєм. Що це та­ке мо­же бу­ти? - А тро­хи зго­дом і не­мов по хви­левій за­думі до­да­ла я: - Мені такі цілком ста­ренькі да­ми сим­па­тичні. В своїй тихій прос­тоті і по­бож­ності бу­ли такі ко­ректні і ве­ликі, напр., так, як моя ба­бу­ня. Ви її не зна­ли, па­не Оря­дин, але в неї був ду­же сильний дух, і во­на бу­ла ду­же спра­вед­ли­ва.

- Її чо­ловік був військо­вий, - спо­ми­на­ли ви раз, На­та­лоч­ко, прав­да, - за­ки­ну­ла Ок­са­на.

- Мій дід був капіта­ном. Ба­бу­ня оповіда­ла, що жи­ла з ним так пре­гар­но! Твій дід (оповіда­ла мені раз, не при­га­дую собі вже, при якій на­годі) був ніжний