Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

з то­бою. Ко­ли б ти те­пер яс­них су­конь не но­си­ла, то приш­ли їх Ка­туні, во­на їх зно­сить, бо фар­бу­ва­ти не вар­то і ли­ше ма­терія псується», і т. д.

Я відпи­са­ла на те за­раз дру­го­го дня і, ро­зуміється, не при­ня­ла тітчи­но­го про­ек­ту що­до відвідин мо­ло­до­го пре­гар­но­го дівчат­ка. Замість то­го, про­си­ла я її при­ня­ти від ме­не дві гарні, май­же нові ясні сукні, кот­рих я те­пер не пот­ре­бую і при­нят­тям кот­рих зро­бить мені приємність. Що­до «ра­со­вих» лю­дей, то їх по­ди­бую ду­же рідко, во­ни ду­же ли­хо пла­чені, жи­вуть в до­сить прик­рих обс­та­ви­нах і од­ру­жи­ти­ся їм не лег­ка річ, бо ма­ють до­сить оригінальні пог­ля­ди на жит­тя. Далі, що мені «не трап­ляється» нічо­го, бо не шу­каю нічо­го, а що­до адо­ра­торів - то її поінфор­мо­ва­но зле. Гар­но­го адо­ра­то­ра не­ма в ме­не, а брид­кий поп­лив десь аж до Єгип­ту і йо­му не сниться же­ни­тись з бідною ком­паньйон­кою, кот­ра, впрочім, ані ожи­дає то­го, ані не вірить, щоб він щось подібне зро­бив. Він гор­дий, а для неї має упо­ко­рен­ня ли­ше в лю­бові смисл, і то­му не­хай не ожи­дає ніхто з то­го яко­гось ро­ман­тич­но­го закінчен­ня і т. д.

І чи ж я неп­рав­ду пи­са­ла?

Чи Мар­ко лю­бить ме­не дійсно? Ти­хи­ми са­мотніми хви­ли­на­ми об­гор­тає ме­не не­ви­мов­на ту­га за ним і дум­ки, що він ме­не лю­бить, що ту­жить, мо­же, так са­мо за мною, на­пов­няє ме­не якимсь упо­ю­ючим, нес­ка­зан­но гар­ним чут­тям. Ох, я би так спо­чи­ла на йо­го груді, я та­ка втом­ле­на!… Аж відтак сха­ме­ну­ся: ні, ні, в ме­не інша бу­дучність, не со­няч­на, ме­не жде бо­ротьба, я це не­мов пе­ред­чу­ваю, я ж ли­ше на те ро­ди­ла­ся, і то­му проч з всіма мріями і спо­га­да­ми! Рад­ше взя­ти­ся мені за су­ху твер­ду пра­цю і бо­ро­ти­ся з жит­тям. Все про­че не­хай зник­не з-пе­ред моєї душі і не обез­си­лює її!

XIII

В який­сь час по тім відвідав ме­не Оря­дин.

Мене це зчу­ду­ва­ло, і я зміша­ла­ся в першій хви­лині так, що аж смішно бу­ло. Прав­да, він був і на по­хо­роні, і оскільки я тоді мог­ла заміти­ти, зда­вав­ся мені навіть сильно зво­ру­ше­ним, що поєдна­ло ме­не з ним чи­ма­ло, од­нак по­що прий­шов він нині до ме­не? З прос­тої ціка­вості зна­ти, як я те­пер жи­ву?

Був у ве­селім наст­рої, і я не ба­чи­ла йо­го вже дав­но та­ко­го.

Майже враз з ним прий­шла і Ок­са­на. Я бу­ла їй ду­же вдяч­на, що вміла са­ме тоді за­го­во­ри­ти, ко­ли ані я, ані він не ма­ли що ска­за­ти, вза­галі, що при­бу­ла. Без неї не бу­ла би ве­ла­ся між на­ми яка-не­будь роз­мо­ва, між нас заст­ря­ло вже раз щось, ма­буть, навіки.

Розмова ве­ла­ся про па­ню Мар­ко, про моїх крев­них, про моє жит­тя і про то­то, що во­но пли­ло так ти­хо і не­замітно.

- Ви зле ро­би­те, що відтя­гаєте­ся від світу, - го­во­рив він. - Жит­тя та­ке барв­не, має в собі стільки інте­рес­ної вся­чи­ни, що за­ня­ло би вас, пев­но, не од­ним до жи­во­го.

Він по­ми­рив­ся вже з людьми. А влас­ти­во (при тім усміхнув­ся зне­важ­ли­во) ста­ли во­ни, лю­ди, для йо­го ша­хо­ви­ми фігу­ра­ми, котрі ук­ла­дає він на своїй шахівниці до впо­до­би. Чо­го іншо­го не шу­кає він і не надіється нічо­го особ­ли­во­го. Впрочім, і не має при­чи­ни вглиб­ля­ти­ся так ду­же в жит­тя, во­но на нічо не здасться.

- Якої національності є ва­ша шахівни­ця? - спи­та­ла я. - Чи, мо­же, во­на інтер­національна?

Він усміхнув­ся…

- Ні! - відповів опісля, - во­на чис­то ук­раїнська, але мені ви­диться, що ви хотіли ще пер­ше щось інше ска­за­ти.

- Я хотіла ска­за­ти, - відповіла я, - що не відтя­га­юся від лю­дей, ли­ше во­ни самі відки­да­ють ме­не від се­бе. Впрочім, го­ворім од­вер­то. Не за­бу­вай­те, що в мені не цінять лю­ди­ни, ли­ше цінять ста­но­висько. В ме­не не­ма маєтку, не­ма му­жа, а до то­го я «ком­паньйон­ка», чи там «гу­вер­нант­ка». От­же, є три при­чи­ни, котрі спо­ну­ку­ють ме­не не­ус­тан­но ко­ри­ти­ся. Ви ду­маєте, що се так лег­ко? Напр., не за­бу­ду ніко­ли, як ма­ти од­ної з моїх уче­ниць, зви­чай­на жінка ще зви­чай­нішо­го уряд­ни­ка, підпи­ха­ла мені ру­ку до поцілун­ку і ка­за­ла: «Ви мо­же­те ко­лись до нас і на ка­ву зай­ти». Ба­чи­те, щось та­ке обу­рює і огірчує ме­не до гли­би­ни, і мені діється при та­ких на­го­дах так, як­би ме­не хто бив. Ах, я не вмію гну­ти­ся і пов­за­ти! Впрочім, - до­да­ла я, усміха­ючи­ся з гор­дим вдо­во­лен­ням, - маю я і кількох щи­рих то­ва­ришів і пра­цю; чо­го іншо­го не ба­жаю.

Він ог­ля­дав якісь книж­ки на моїм столі. Про один ду­же гар­ний, зна­ме­ни­тий но­вий твір і не знав нічо­го. На моє пи­тан­ня, чи ба­га­то чи­тає, відповів, па­леніючи, що «ні». Він те­пер та­кий пе­ре­тя­же­ний пра­цею, має стільки «вчи­ти­ся», що та йо­го ко­лиш­ня страсть зовсім зав­ми­рає.

- А я чо­мусь ду­ма­ла, що ви му­си­те ду­же лю­бу­ва­ти­ся в літе­ра­турі, - обізва­ла­ся Ок­са­на.

Чому во­на це ду­ма­ла? Так їй зда­ва­ло­ся. То­му зда­ва­ло­ся, що він тоді мав той відчит.

О, той відчит - то ще дав­ня пра­ця, ще з зовсім іншо­го періоду йо­го жит­тя. Йо­го при­си­лу­ва­ли «вис­ту­пи­ти» з відчи­том, і він рад не рад му­сив на те зго­ди­ти­ся. Тоді віднай­шов од­ну з дав­но пи­са­них праць, пе­ре­ро­бив її і відчи­тав.

А во­на ду­ма­ла, що він ро­бив все те з іншої при­чи­ни. Що (тут усміхну­ла­ся жартівли­во) зай­мається женським по­лом, їх кри­тич­ним по­ло­жен­ням і су­час­ни­ми, т. зв. па­лю­чи­ми пи­тан­ня­ми…

О ні! Він навіть те­пер сто­ро­ниться від женсько­го по­лу. (Мені під час тих йо­го слів кров, не­мов по­лумінь вда­ри­ла в ли­це). За­хо­дить лиш ду­же рідко в жіно­че то­ва­рист­во.

А в неї са­ме нині (по­ба­чив­ши йо­го тут у пан­ни На­тал­ки) блис­ну­ла дум­ка зап­ро­си­ти йо­го до од­ної праці.

До якої? Він ду­же зацікав­ле­ний.

Це не мо­зольна пра­ця і ви­ма­гає ли­ше знавців. Во­на пос­та­но­ви­ла собі ви­да­ти спис кни­жок для жінок, в котрім по­да­но би за­го­лов­ки і зміст най­ліпших творів з усіх га­лу­зей на­ук, бе­лет­рис­ти­ки і т. п. Зміст мав би по­да­ва­ти­ся ли­ше кілько­ма сло­ва­ми, але так, що­би кож­дий, ба­жа­ючий щось ро­зум­но­го про­чи­та­ти, знав із спи­су відра­зу, що за річ бе­ре в ру­ки, з яко­го ча­су, нап­ря­му і т. д. Це при­ду­ма­ла во­на собі та­ке для жінок. Ду­же, ду­же мно­го з них чи­та­ли би охот­но, але біда в тім, що не раз не ма­ють що чи­та­ти, а що гірше: не зна­ють навіть, до чо­го бра­ти­ся. Та­кий ка­та­лог був би ду­же доб­рим підруч­ни­ком для них. Цю гад­ку по­дав їй раз який­сь ав­то­ри­тет. Спер­шу зда­ва­лась во­на їй не­мож­ли­вою, без­хо­сен­ною, і во­на за­ки­ну­ла її, але з ча­сом пе­ре­ко­на­ла­ся-та­ки