Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

— Я маю на увазі те, — гостро почав священик, але зненацька вказав на заточену в крижаний полон калюжу, у якій відбивалося місячне сяйво. — Ви пригадуєте, кого Данте помістив у останнє, крижане, коло?

— Так, зрадників, — відповів Фламбо і здригнувся. Оглянувшись довкола і побачивши позбавлений життя пейзаж, замерзлі дерева і химерні силуети, він уявив, що він — Данте, а священик з протяжним голосом — справжній Вергілій, що веде його через край вічних гріхів.

Протяжний голос продовжував:

— Олів’єр, як відомо, був ідеалістом, донкіхотом, і не потерпів би таємних агентів та шпигунів. Проте все, як завжди, відбулося поза його спиною. Мій давній друг Еспадо користувався у нього неабияким авторитетом. Саме його, чепуруна у яскравому вбранні, нарекли Грифом за його гачкуватий ніс. Займаючись благодійницькою діяльністю на фронті, він намацав доступ до англійської армії і, врешті, схопив за горло корупціонера — та ще якого? — самого верховнокомандувача! Сен-Клерові конче бракувало грошей, гори грошей. Дискредитований сімейний лікар розпочав було газетну кампанію проти Сен-Клерових махінацій, але вона не набрала розмаху. Так само зазнали невдачі розповіді про таємничі доісторичні об’єкти на Парк-Лейн і про вчинки англійського євангеліста, що трохи тхнули людськими жертвами і натовпами рабів. Сен-Клер потребував грошей ще з однієї причини — на посаг своїй доньці, для нього запах грошей був таким солодким, як і власне гроші. Він схопився за останню соломинку, шепнув слівце кому треба у Бразилії, й гроші потоками потекли від ворогів Англії. Але був ще хтось, окрім генерала, хто мав розмову з Еспадо Грифом. Якимось чином жахливу правду дізнався молодий і строгий майор-пуританин з Ольстеру: тоді, коли вони разом повільно йшли дорогою до моста, Мюрей саме радив генералові або негайно подати у відставку, або постати перед військовим трибуналом і бути страченим. Генерал тягнув час доти, доки вони не дійшли до тропічних заростей біля моста, і там, під шум течії й шелест залитих сонцем пальм (такою я бачу цю сцену), він вихопив шаблю і встромив її у майора.

Зледеніла дорога повернула за виступ, порослий кущами і чагарями, але Фламбо, якого пробирав пронизливий мороз, угледів за ним ледь помітний краєчок ореолу, що був витвором не зоряного чи місячного сяйва, а вогником, запаленим людьми. І він не зводив з нього очей до кінця священикової розповіді.

— Сен-Клер виявився собакою з пекла, але собакою породистою. Ніколи в житті він не відчував у собі стільки упевненості й сили, ніж коли побачив, що у нього під ногами лежить холодний труп бідолашного Мюрея. Ніколи у жодних своїх тріумфах, як слушно зауважив капітан Кейт, великий полководець не здавався таким непереможним, як у мить своєї останньої поразки. Він байдуже стер зі своєї шаблі кров і побачив, що її вістря, яке він встромив жертві між лопаток, відламалося і застрягло в тілі. Тоді він холоднокровно, наче на екрані, побачив усі жахливі наслідки свого вчинку. Люди натраплять на чийсь труп, витягнуть вістря чиєїсь шаблі, помітять зламану шаблю або ж її відсутність на місці злочину, почнуть її шукати… Він убив людину, але не змусив її замовчати. Його владний розум повстав проти непередбаченої ситуації та обрав єдино можливий вихід з неї. Він зробить багато, гору трупів, аби заховати у ній оцей. І через двадцять хвилин вісім сотень англійських солдат крокували назустріч вірній смерті.

Ніжний ореол за чорним зимовим лісом збільшувався та яскравішав, і Фламбо щораз бадьоріше рухався у його напрямку. Отець Браун також прискорив ходу, але усе ще був заглиблений у свою розповідь:

— Доблесті тої англійської тисячі і геній її командира були такими, що якби вони одразу пішли в атаку на ті висоти, то, навіть за умови повної її тактичної безглуздості, могли сподіватися на певну перемогу. Але злий розум, що використовував їх як пішаків у шахах, мав інші цілі й замисли. Він наказав їм залишатися серед боліт біля моста доти, доки не побачать головний корпус британських військ. А в останній вражаючій сцені того фарсу срібноволосий вояка-святий зі своєю зламаною зброєю бере і здається — ніби-то щоб уникнути подальших жертв. Справді, як на імпровізацію, усе було організовано чудово. Але я думаю (бо не можу це довести), що коли ще вони застрягли в тому клятому болоті, дехто уже почав сумніватися, а дехто — й здогадуватися.

На мить він замовк, а тоді сказав:

— Внутрішній голос підказує мені, що першим мав би запідозрити недобре той коханець…, капітан, який збирався одружитися з генераловою донькою.

— А як щодо Олів’єра і повішання? — спитав Фламбо.

— Олів'єр, частково з лицарських мотивів, частково з політичних, рідко коли обтяжував свої переходи полоненими, — пояснив оповідач. — Зазвичай він усіх просто відпускав. Так само він вчинив і в цьому випадку.

— Усіх, за винятком генерала, — впевнено сказав високий слухач.

— Усіх, без винятку, — уточнив священик.

Фламбо потер свої чорні брови:

— Так я до кінця всього і не зрозумів, — сказав він.

— Змалюю вам ще одну картину, Фламбо, — промовив отець Браун із загадковою інтонацією в голосі. — Знову ж, я не в силі цього довести, але можу зробити щось більше — побачити це. Ось табір бразильців на голих сухих пагорбах, цього ранку переможці вишикувалися у колони, готові до маршу. Ось червона сорочка і чорна борода Олів’єра, котрий, тримаючи капелюха з широкими крисами, дає сигнал рушати. Він прощається зі своїм великим ворогом, якого відпускає на волю, — непоказного, сивоголового англійського ветерана, котрий дякує йому від імені своїх солдат. Їх залишки виструнчились позаду командира, поруч них — припаси і фургони. Б'ють барабани і бразильці вирушають у похід, а англійці — завмерли, мов статуї. Так вони стоять, доки останній звук і відблиск ворога не зникає за тропічним краєвидом. А тоді вони всі, як один, починають рухатися, наче мерці, що ожили. Обличчя усіх п’ятдесяти тепер звернені до генерала, на