Гілберт Кійт Честертон - Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Отець Бравн, маленький, непримітний на вигляд священик, завдяки своєму життєвому досвіду, гострому і спостережливому розуму, мудрості й знанню людської душі, продовжує розкривати складні, заплутані злочини. Головний мотив його дій як детектива — допомогти людині, врятувати не тільки її життя, але й душу. І це його бажання допомагати стосується як жертв злочину, так і часто самих злочинців.
Пропонуємо другу книгу детективних історій про отця Бравна.

Ґілберт К. Честертон

Таємниці аристократів

Детективні історії отця Бравна

Відсутність містера Янка

Кабінет Оріона Гуда, визначного криміналіста та консультанта з нервових та особистісних розладів, був у Скарборо. За його вікнами, зрештою, як і за иншими величезними і світлими вікнами, виднілася блакитно-зелена стіна Північного моря. У таких місцях морський пейзаж одноманітний, як орнамент; у кімнатах також панував нестерпний, воістину морський порядок. Не подумайте, що у цьому помешканні не було розкоші чи поезії. Вони були там, де їм і належить. Розкіш була поруч — на столику лежало з десять коробок найвишуканіших сигар, ті, що міцніші — біля стіни, а легкі — ближче. Тут також був широкий вибір вишуканих напоїв, і люди з багатою уявою подейкували, що мірка віскі, бренді й рому в пляшках ніколи тут не знижується. Поезія також була — у лівому кутку на полицях стояло рівно стільки книжок англійських класиків, скільки було книжок англійських та іноземних фізіологів у правому кутку. І якщо хтось звідти брав Шеллі[1] або Чосера,[2] то це місце зяяло пусткою, як вирваний передній зуб. Не можна стверджувати, що книги тут не читали — напевно, читали. Та все одно видавалося, що вони приковані до полиць ланцюгом, як Біблія у давніх церквах. Доктор Гуд шанував свою бібліотеку так, як шанують міські книгосховища. І якщо професорська суворість оберігала полиці з лірикою та стіл з дорогими напоями і сигарами, то можете собі уявити, з яким язичницьким поклонінням тут ставилися до наукових праць, старовинних інструментів та приладів, необхідних для заняття хімією або фізикою.

Доктор Оріон Гуд відмірював кроками простір, який зі сходу був обмежений (як пишуть у підручниках з географії) Північним морем, а з заходу — рядами книжок з соціології та криміналістики. Він був одягнений в оксамитову куртку, як художник, однак носив її навіть без натяку на недбалість. Його волосся добряче посивіло, але не порідшало, обличчя було худе, але бадьоре. І він, і його обитель видавалися водночас і тривожними, і строгими, ніби море, біля якого він (звичайно ж, заради здоров’я) побудував собі дім.

Напевно, заради жарту доля впустила у подовгасті кімнати, за вікнами яких виднілося море, людину, дивовижно неподібну на їхнього власника. У відповідь на ввічливе: «Прошу, заходьте», — двері відчинилися, і до кімнати увійшов безформний чоловічок, який безуспішно боровся з непокірною парасолею та капелюхом. Стару чорну парасолю, було помітно, не раз лагодили; капелюх — з широкими і вигнутими крисами, такі в цих околицях не носили, а їхній власник видавався втіленням безпорадности.

Господар дивився на гостя зі стриманим здивуванням, напевно, так само він дивився б на величезне, безпечне морське чудовисько, якби воно раптом заповзло в його кімнату. Гість дивився на господаря, сяючи невідомо чого від задоволення і віддихуючись, ніби огрядна прибиральниця, якій ледь вдалося протиснутися в омнібус; подібно гість світився наївною святковістю, однак йому і досі ніяк не вдавалося впоратися зі своїми речами. Коли він врешті сів у крісло, капелюх упав, а за мить з глухим стукотом впала парасоля. Чоловік нахилився, щоб підняти їх, не зводячи при цьому свого круглого радісного обличчя з господаря.

— Моє прізвище Бравн, — промовив він. — Вибачте мені, будь ласка. Я прийшов у справі родини Макнебів. Я чув, що ви допомагаєте людям у подібних справах. Ви вже вибачте, коли що не так.

Йому врешті вдалося вхопити капелюх, і він смішно кивнув головою, ніби радів, що все гаразд.

— Я не зовсім вас розумію, — стримано і трохи прохолодно відповів науковець. — Боюсь, ви помилилися адресою. Я — доктор Гуд. Я займаюся викладацькою справою, трохи пишу. Справді, кілька разів поліція консультувалася зі мною в особливо важливих справах, але…

— Це якраз і є дуже важлива справа! — перебив його дивакуватий гість. — Ви лишень уявіть, її мати не дозволяє їм одружитися! — І він відкинувся на спинку крісла, а його обличчя ніби випромінювало перемогу.

Науковець похмуро насупив брови. В його очах зблиснув гнів, а можливо, — просто сміх.

— І все-таки я не розумію. Поясніть, будьте ласкаві.

— Розумієте, вони хочуть одружитися, — продовжував чоловічок у дивному капелюсі. — Меггі Макнеб і Тодхантер хочуть одружитися. Що може бути важливіше на світі?

Наукові тріюмфи багато чого відняли у Гуда: дехто стверджував, що здоров’я, а дехто навіть казав, що й віру. Однак науковець ще вмів дивуватися безглуздю. Коли він почув останній аргумент, то у нього всередині щось ніби надломилося, і він важко опустився у крісло, глузливо посміхаючись, немов лікар на прийомі.

— Містере Бравн, — серйозно промовив він, — минуло майже чотирнадцять з половиною літ з того часу, відколи зі мною радилися у приватній справі. Тоді йшлося про спробу отруїти президента Франції на банкеті у лорд-мера. Зараз, наскільки я зрозумів, йдеться про те, чи може ваша знайома Меггі одружитися з якимось Тодхантером. Ну що ж, містере Бравн, я люблю ризик. Я погоджуюся допомогти вам. Родина Макнебів отримає відповідь, настільки ж цінну, як і та, яку отримали французький президент і англійський король. Хоча, ні, ця відповідь буде кращою на цілі чотирнадцять років. Сьогодні я вільний. Отже, розповідайте вашу історію.

Гість-коротун подякував господареві щиро, але якось надто просто (так дякують незнайомцеві в курилці, який віддає позичені сірники, а не кураторові Лондонського Ботанічного саду, який пообіцяв посприяти у важливій справі), і відразу, без жодної павзи, почав розповідати.

— Я вже казав, що моє прізвище — Бравн. Я служу в католицькій церковці, ви її, певно, бачили, — там, за похмурими вулицями, у північній частині. На останній і найпохмурішій вулиці, котра тягнеться вздовж моря, ніби гребля, живе одна моя парафіянка, місіс Макнеб, жінка достойна і досить норовиста. Вона винаймає кімнати, і в неї є донька, і ця донька, і вона, і квартиранти… одним словом, всі по-своєму праві. Зараз там живе лише один квартирант, його звати Тодхантер. І з ним ще більше клопотів, ніж з усіма иншими. Він хоче одружитися на цій доньці.

— А донька? — запитав Гуд, щиро потішаючись. — Що ж вона хоче?

— Як це — що хоче? — вигукнув священик і випростувався у кріслі. — Вийти за нього заміж, звичайно! Ось у цьому і вся заковика.

— Так, загадка просто жахлива, — сказав доктор Гуд.

— Джеймс Тодхантер, — продовжував священик, — наскільки мені відомо, хороша людина. Однак, з иншого боку,