Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

не забув про одну цікаву дрібничку: коли генерал віддавав наказ про лицарський обов'язок, то наполовину вийняв з піхов шаблю і, немов засоромившись мелодраматизму ситуації, застромив її назад. Отже, шабля знову привертає увагу.

Легке сяйво пробивалося крізь мереживо віт над ними, кидаючи напівтінь під ноги, бо вони знову виходили до вершини, залитої несміливим світлом безхмарного нічного неба.

Фламбо розумів правду не як ідею, а як реалію довкілля. Дещо зніяковівши, він спитав:

— Гаразд, але що особливого у тій шаблі? Адже зазвичай усі офіцери мають таку при собі, хіба ні?

— У сучасних війнах про шаблі воліють не згадувати, — байдуже відказав священик, — але у цій справі зіштовхуєшся з тою шаблею на кожному кроці.

— Ну, і що ж тут такого? — буркнув Фламбо. — Та особливість шаблі — копійчана сенсація: старий вояка зламав лезо в останньому бої, і все. А газети роздули цей випадок, як їм це властиво. На всіх могилах і пам'ятниках його зображено без вістря. Сподіваюся, ви втягнули мене у цю полярну експедицію не тому, що двоє чоловіків, що знаються на мистецтві, побачили зламану шаблю генерала Сен-Клера?

— Ні, звісно, — з різкістю пістолетного пострілу вигукнув отець, — але поясніть мені, чому ніхто не бачив його шаблю неушкодженою?

— Про що це ви? — запитав Фламбо і зупинився під зоряними просторами: вони, нарешті, вийшли з дрімучого сірого лісу.

— Я стверджую, що ніхто не бачив шаблю генерала неушкодженою, — вперто повторив отець Браун. — Навіть той щоденникар, бо, очевидно, генерал вчасно загнав її у піхви, так і не вийнявши всю.

Фламбо дивився на його постать у місячному сяйві, як сліпий на сонце, а його приятель продовжував:

— Фламбо, я не можу це довести, навіть після стількох полювань на кладовищах. Але я впевнений у цьому. Дозвольте, я додам ще один маленький факт, що увінчує мою гіпотезу. Полковник, насправді, був одним з перших, кого було поранено кулями. Це трапилося задовго до того, як війська зійшлися у рукопашному бою. Тим не менше, він ще перед цим боєм побачив, що у Сен-Клера зламана шабля. От я й питаю: чому вона була вже зламана? Як і коли він її зламав? Друже, як можна зламати шаблю ще до бою?

— Гаразд, — сказав Фламбо, до якого повернувся звичний гумор, — і де ж подівся той зламаний вершок?

— Він тепер — у північно-східному кутку кладовища протестантського собору в Белфасті, — з готовністю відповів отець Браун.

— Справді? — перепитав здивований Фламбо. — А ви його там шукали?

— На жаль, я не мав такої змоги, — щиросердо відповів Браун. — Там, на підвищенні, височить мармуровий пам'ятник славному майорові Мюрею, який загинув смертю героя у відомому бою біля Чорної річки.

Фламбо, здавалося, сидів як загіпнотизований.

— Невже, — хрипко вигукнув він, — невже ви маєте на увазі, що генерал Сен-Клер так ненавидів Мюрея, що вбив його на полі бою через те, що…

— У вас, як і колись, прекрасне і чітке мислення, — сказав священик. — Але все значно жахливіше.

— Що ж, — пробубонів велетень, — мій запас злої уяви вичерпано.

Священика, здавалося, обсіли сумніви, з чого почати пояснення, але, урешті, він сказав:

— То де мудра людина заховає листок? Звичайно, що у лісі.

Його приятель промовчав.

— А якщо не було б лісу, то він би його посадив. А якби він хотів заховати сухий листок, то зробив би зимовий ліс.

Приятель мовчав і слухав, тому священик продовжив уже чіткіше і лагідніше:

— А якби довелося ховати мертве тіло, то він би зробив ціле поле з мерцями і заховав би його серед них.

Фламбо лише тупнув ногою з нетерплячки, відчуваючи, що марнує свій час, але отець Браун спокійно продовжив:

— Пан Артур Сен-Клер, як я вже сказав, був людиною, котра читала свою Біблію. Ось у чім його біда. Коли люди, нарешті, зрозуміють, що марно читати лише те видання Біблії, яке у них під рукою, — варто читати й інші видання, якими користуються інші люди? Видавець перечитує Біблію у пошуках друкарських помилок. Мормон, читаючи свою редакцію Біблії, особливо звертає увагу на полігамію. Прибічник християнського вчення, читаючи своє видання, з’ясовує, що наші руки й ноги — видимість. Сен-Клер був англо-індійським солдатом-протестантом. Тепер поміркуйте, що це означає, але, заради Бога, не надто фантазуйте. А це означає, що фізично сильна людина, яка жила під тропічним сонцем в одному із суспільств Сходу, начиталася некритичного для того суспільства видання Біблії. Безумовно, він надавав перевагу Старому, а не Новому Заповіту. Адже у Старому Заповіті він знайшов усе, що могло його зацікавити: пристрасть, тиранію, зраду тощо. Мушу сказати, він був чесним, відвертим, у нашому розумінні. А що буде з людиною чесною, якщо вона поклоняється нечесності?

У кожній з екзотичних і спекотних країн, де він побував, чоловік тримає гарем, катує свідків, нагромаджує нечесне золото, але запевняє, що все це робить на славу Бога. А моє, вичерпно зрозуміле, богослів’я спонукає до запитання: а на славу якого Бога? Адже тут приховане добро і зло, від цієї відповіді залежить, чи не відчинятимуться віруючому двері на шляху до пекла, причому двері щоразу потаємніші та менші. Ось де справжня причина злочинів: з часом людина стає не так злішою, як ницішою. Сен-Клер незабаром відчув, що задихається від хабарів та шантажів і потребує щоразу більше грошей. А на час бою біля Чорної річки він уже скотився до тих грішників, які в Данте перебувають на найнижчому пекельному колі.

— Що ви маєте на увазі? —