Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

Фламбо аж підскочив від несподіванки:

— Гей, приятелю, то ви хочете сказати, що…

— Так, — підтвердив отець Браун низьким схвильованим голосом. — Петлю на шию Сен-Клерові заклала англійська рука, і я здогадуюся чия: то була та сама рука, яка одягла обручку на палець його доньки. Англійські руки підтягнули його до дерева ганьби — руки тих, хто шанував його і йшов за ним у переможний бій. І англійські душі (хай Бог простить і спасе всіх нас!), дивлячись, як він гойдається під чужим сонцем на зеленій пальмовій гілці, люто молилися, щоб він, коли впаде з неї, потрапив до пекла.

Дві постаті, оминувши виступ, побачили яскраво-червоне світло англійського заїзду. Він був розташований боком до дороги, ніби попереджаючи про скромне, але якісне обслуговування. Усі троє його дверей були гостинно відчинені, й навіть туди, де стояли два приятелі, долітав гамір і регіт товариства, яке весело проводило час.

— Мені більше нічого вам розповісти, — сказав отець Браун. — Так, над ним вчинили самосуд у дикій місцевості й стратили, а тоді, на честь Англії та його доньки, присяглися повік мовчати про грошові махінації того зрадника і про таємницю його зламаної шаблі. Можливо, з Божою допомогою, їм вдасться все те забути. Давайте і ми забудемо про це, бо ось наш готель.

— Цілком з вами погоджуюся, — весело сказав Фламбо, але не встиг зайти у яскравий і гамірливий бар, як оступився і позадкував, ледве не впавши на дорогу.

— Погляньте, що це за маячня! — невдоволено вигукнув він, вказуючи рукою на прямокутну дерев'яну вивіску над дорогою. На ній було незграбно намальовано руків'я шаблі з уламком леза, а під ним архаїчна помилкова назва: «Знак зламаної шаблі».

— Чого це вас дивує? — добродушно запитав отець Браун. — Генерала обожнюють у цім краї, половина заїздів, парків і вулиць названі на його честь.

— Я гадав, що ми вже покінчили з тим прокаженим, — буркнув Фламбо і сплюнув на дорогу.

— Ні, в Англії з ним ніколи не розпрощаються, — сказав священик, опустивши голову, — бо латунні меморіальні дошки не ржавіють, а камінь не тліє. Його мармурові статуї століттями надихатимуть душі гордих і наївних юнаків, а його могила на сільському кладовищі ароматом лілій ще довго нагадуватиме про відданість і чесність. Мільйони людей, які його ніколи не бачили, любитимуть його як батька — і це того, до якого останні, котрі бачили його живим, ставилися як до покидька. Його піднесуть до рангу святих, і ніхто ніколи не дізнається всієї правди про нього, бо я мовчатиму. У розкритті секретів так багато і доброго, і злого, що я полишив цю справу на перевірку часом. Газети незабаром підуть в небуття, антибразильський бум уже завершився, Олів'єра повсюдно шанують. А я присягнув, що тільки-но де-небудь почнуть паплюжити чесні імена полковника Кленсі, капітана Кейта, президента Олів'єра чи іншої безневинної людини або їхні пам’ятники з металу чи мармуру, що стоятимуть вічно, як піраміди, тоді я скажу всю правду. На жаль, це не єдине марнославне ім'я, тож я мовчатиму. Я, справді, не хочу більше про це говорити.

Вони зайшли до їдальні з червоними шторами, затишним і розкішним інтер’єром. На одному столику вони побачили срібну модель пам’ятника Сен-Клерові, з похиленою головою і зламаною шаблею. На стінах висіли кольорові фотографії з тим самим сюжетом на тлі безлічі екіпажів з туристами, що розглядають його. Приятелі всілися на зручні, м’які лави.

— Послухайте, ми змерзли, — вигукнув отець Браун, — дайте нам якогось вина чи пива.

— Або бренді, — додав Фламбо.

Як за покликанням, так і за переконанням отець Браун знав краще за всіх, що про мертвого кажуть або добре, або нічого. Але навіть він болісно сприйняв раптову звістку про вбивство пана Аарона Армстронґа, яку йому повідомили вдосвіта, зірвавши з ліжка стукотом у двері. У тому загадковому злочині було щось абсурдне і незрозуміле, бо жертвою стала людина популярна і життєрадісна. Пан Аарон Армстронґ був життєрадісним, аж до смішного, і без перебільшення легендарно популярним. Звістка про його смерть сприймалася так само, якби сказали, що Сонячний Джим повісився або пан Піквік помер у Генвелі. Хоча пан Аарон був філантропом і мав справу з темними сферами суспільного життя, він неймовірно тим пишався. Його політичні й публічні промови були суцільним потоком анекдотів і гомеричного реготу. Він був у чудовій фізичній формі, висловлював лише оптимістичні думки і знаходив такі способи вирішення проблеми пияцтва (це була його улюблена тема), що навіки запам'ятовувалися завдяки дотепному гумору та незмінним веселощам, цим частим супутникам успішної непитущої людини.

У пуританських колах поширювали історію його безтурботного життя: як він, ще хлопцем, від шотландської теології навернувся до шотландського віскі, а потім, облишивши і одне, і друге, став — як скромно зізнавався — самим собою. Але його широка сива борода, янгольське обличчя і блискучі жарти на незліченних обідах та зібраннях не давали змоги повірити у те, що він колись був психічно неврівноваженим кальвіністом і пияком та справляв враження найуспішнішого веселуна на землі.

Пан Аарон Армстронґ мешкав на окраїні Гемпстеда[34] у гарному високому, але неширокому особняку — прозаїчному замку сучасного типу. Найвужча його частина височіла прямо над крутим зеленим залізничним насипом і здригалася від кожного потяга, що проїжджав унизу. За його власними словами, він був людиною без нервів. Але якщо здебільшого потяг був потрясінням для будинку, то цього ранку все перевернулося догори дриґом і будинок став потрясінням для потяга.