Пауло Коельо - Заїр

речі навколо мене перетворювалися, і я хотів би, щоб так було до кінця моїх днів (я згадав епітафію, яку сам собі вигадав: «Він помер живим»). Я носив із собою досвід свого минулого, який дозволяв мені діяти швидко й точно, але я не весь час пам’ятав про ту науку, якої навчив мене час. Уявіть собі воїна, який зупиняється посеред битви, щоб обміркувати, якого удару йому найкраще завдати. Він помре через кілька секунд.

І той воїн, якого я носив у собі і який застосовував інтуїцію й техніку, вирішив, що мені треба залишитися; продовжити досвід цієї ночі, хоч уже й було дуже пізно, я добре випив, стомився, боявся, що Марі прокинеться, стурбована або розлючена. Я сів поруч із Михаїлом так, щоб мати змогу діяти швидко, коли його схоплять корчі.

І я помітив, що він спроможний узяти під контроль напад епілепсії. Незабаром він заспокоївся, його очі втратили той блиск, притаманний молодикові в білих одіннях, що виступав на сцені вірменського ресторану.

– Почнемо зі звичної молитви, – сказав він.

І ці люди, досі агресивні, п’яні, маргінальні, заплющили очі й узялися за руки, утворивши велике коло. Навіть дві німецькі вівчарки, що сиділи в кутку зали, здавалося, заспокоїлися і втихомирилися.

– О Володарко, коли я дивлюся на наші машини, наші вітрини, наших людей, які ні на кого не дивляться, наші будівлі та наші пам’ятники, я помічаю в них Твою відсутність. Зроби так, щоб ми могли повернути Тебе до нас.

В один голос група провадила:

– О Володарко, ми відчуваємо Твою присутність у тих випробуваннях, які ми терпимо. Допоможи нам не піддатися. Нехай ми згадуватимемо Тебе зі спокоєм і рішучістю навіть у ті хвилини, коли нам важко збагнути, що ми Тебе любимо.

Я помітив, що всі вони носять один знак на своєму одязі. Іноді то була брошка, іноді металева нашивка, іноді – вишивання або навіть малюнок ручкою, зроблений на тканині.

– Я хотів би присвятити цю ніч чоловікові, який сидить біля мене праворуч. Він сів поруч зі мною тому, що оберігає мене.

Звідки він знає?

– Він добра людина. Він зрозумів, що любов перетворюється і дозволяє їй перетворюватися в собі. Він ще носить у душі багато від своєї Персональної Історії, але намагається звільнитися від неї щоразу, коли це можливо, й тому він залишився сьогодні з нами. Він чоловік жінки, котру ми всі знаємо і котра залишила мені одну реліквію як доказ своєї дружби і як талісман.

Михаїл дістав клапоть просякнутої кров’ю тканини й поклав його перед собою.

– Це клапоть від сорочки невідомого солдата. Помираючи, він попросив ту жінку: «Відріж клапоть від моєї сорочки й розділи його серед тих, хто вірить у смерть і хто через це спроможний жити так, ніби це їхній останній день на Землі. Скажи тим людям, що я вже побачив обличчя Бога; нехай вони не бояться, але нехай і не розслабляються. Нехай шукають єдину істину, а це любов. Нехай живуть у згоді зі своїми законами».

Усі з пошаною подивилися на клапоть просякнутої кров’ю тканини.

– Ми народилися в часи бунту. Ми з ентузіазмом присвятили йому себе, ми ризикували своїм життям і своєю юністю, а потім раптом нас опанував страх, первісна радість поступилася місцем справжнім викликам: втомі, одноманітності, сумніву щодо власної спроможності. Ми бачимо, що кілька наших друзів уже опустили руки. Ми змушені змагатися із самотністю, з несподіванками, що чекають нас на покручених дорогах нашого поступу, й після кількох падінь, коли нікого не було близько, щоб допомогти нам, ми зрештою стали запитувати себе, чи наша мета варта стількох зусиль.

Михаїл зробив паузу.

– Так, вона того варта. І ми далі до неї йтимемо, навіть знаючи, що наша душа, хоч вона й вічна, тепер борсається в павутині часу, з його можливостями та його обмеженнями. Ми зробимо все від нас залежне, щоб виплутатися з цієї павутини. Навіть якщо далі боротися стане неможливо й ми муситимемо повернутися до історії, яку нам розповідали, ми все одно пам’ятатимемо про наші битви, й будемо готові знову повернутися до них, коли умови стануть сприятливими. Амінь.

– Амінь, – повторили всі.

– Мені треба поговорити з Володаркою, – сказав білявий хлопець із зачіскою як в індіанця.

– Сьогодні ні. Я стомлений.

Пролунав загальний гомін розчарування. На відміну від публіки, що збиралася у вірменському ресторані, ці люди знали історію Михаїла і про ту Присутність, що являлася йому. Він підвівся й пішов на кухню випити склянку води. Я пішов за ним.

Я запитав у нього, як вони роздобули це помешкання. Він пояснив мені, що французький закон дозволяє будь-якому громадянинові законно користуватися будинком, яким не користується його власник.

Думка про те, що Марі чекає мене, почала мене непокоїти. Він схопив мене за руку.

– Ви сказали мені, що їдете в степ. Я ще раз повторюю: будь ласка, візьміть мене із собою. Мені треба відвідати батьківщину, нехай навіть на короткий час, але грошей у мене немає. Я сумую за своїм народом, за своєю матір’ю, за своїми друзями. Я міг би вам сказати: «Голос мені повідомив, що без мене ви не обійдетеся», але це було б неправдою, ви можете зустрітися з Естер без будь-яких труднощів і без будь-чиєї допомоги. А я тим часом потребую підживитися Енергією рідної Землі.

– Я можу дати вам гроші на квиток туди й назад.

– Я знаю, що можете. Але мені хотілося б поїхати туди з вами, піти в село, де вона тепер живе,