Пауло Коельо - Заїр

якимсь об’єктом, одна з тисячі колон у мечеті Кордови, як говориться в оповіданні Борхеса, або жінка в Середній Азії, як підказував мій жахливий досвід протягом двох останніх років. Заїр приковує нашу увагу до всього, що відбувалося від покоління до покоління, він не залишає жодного запитання без відповіді, заповнює весь простір, ніколи не дозволяє нам розглянути можливість того, що речі змінюються.

Схоже, що всемогутній Заїр народжується разом із кожним людським створінням і набуває повної сили ще в його дитинстві, встановлює свої правила, які людина потім шануватиме протягом усього свого життя.

Люди, які відрізняються від нас, небезпечні, вони належать до іншого племені, вони хочуть загарбати наші землі й забрати наших жінок.

Ми повинні одружитися, народити дітей, продовжити рід.

Любов маленька, вона дається лише одній особі й дивиться тільки на неї – будь-яка спроба стверджувати, що серце більше, ніж це, є усвідомленою брехнею.

Коли ми одружуємося, ми дістаємо право володіти тілом та душею іншої людини.

Ти мусиш робити те, що тобі огидне, бо ми частина організованого суспільства і якби кожен робив тільки те, що йому до вподоби, світ би не просувався вперед.

Ми повинні купувати собі прикраси – вони ототожнюють нас із нашим плем’ям, тоді як пірсинги позначають людей іншого племені.

Ми повинні бути дотепними й іронічно ставитися до людей, які виражають свої почуття – для племені небезпечно дозволяти, щоб хтось із його членів показував те, що він почуває.

Треба максимально уникати казати «ні», бо людям більше подобається, коли ми кажемо «так» – і це нам допомагає виживати на ворожій території.

Те, що думають інші, має більшу вагу, аніж те, що ми почуваємо.

Ніколи не влаштовуйте скандалів, бо це може привернути увагу ворожого племені.

Якщо ви поводитиметеся інакше, вас виключать із племені, бо ви можете заразити інших і розвалити те, що було так важко організувати.

Ми повинні завжди думати про те, як нам жити у своїх печерах, а якщо у нас виникають із цим проблеми, то ми кличемо декоратора – у такий спосіб ми зможемо показати іншим, що маємо добрий смак.

Ми повинні їсти тричі на день, навіть якщо не голодні; повинні постувати, коли відходимо від еталонів краси, навіть якщо помираємо з голоду.

Ми повинні вдягатися, як велить мода, кохатися, хочеться нам чи не хочеться, убивати тих, із ким воюємо, бажати, щоб час минав швидко, а пенсію призначали відразу, обирати політиків, нарікати на дорожнечу життя, змінювати зачіску, проклинати тих, хто відрізняється від нас, ходити до церкви в неділю, в суботу або в п’ятницю, залежно від релігії; і там просити прощення за наші гріхи, пишатися тим, що ми знаємо істину і зневажати інше плем’я, яке поклоняється облудному богові.

Діти повинні наслідувати нас, бо ми, зрештою, старші і знаємо світ.

Завжди мати диплом, навіть якщо нам ніколи не пощастить улаштуватися за тим фахом, який для нас обирали.

Вивчати дисципліни, які ніколи нам не пригодяться в житті, але які, як нам хтось сказав, важливо знати: алгебру, тригонометрію, кодекс царя Хаммурапі.

Ніколи не завдавати смутку нашим батькам, навіть якщо для цього доведеться відмовитися від усього, що дарує нам радість.

Слухати тиху музику, розмовляти тихо, плакати нишком, бо я всемогутній Заїр, який призначив правила гри, відстань між залізничними рейками, ідею успіху, спосіб кохати, важливість винагород.

Ми зупинилися перед досить шикарним будинком у дорогому районі. Один із них набрав на дверях код, і ми піднялися на третій поверх. Я уявив собі, що зустріну тут родину, спроможну зрозуміти химери сина й терпіти його друзів, аби лиш вони були поблизу й дозволяли контролювати себе. Та коли Лукреція відчинила двері, то в приміщенні панувала темрява: коли мої очі трохи призвичаїлися до світла з вулиці, яке просотувалося крізь вікна, я побачив велику порожню залу – єдиною її окрасою був камін, у якому, певно, не розтопляли вже багато років.

Хлопець заввишки майже два метри, з білявим чубом, із зачіскою на кшталт індіанців племені сіу, у довгому габардиновому плащі, пішов на кухню й повернувся із запаленими свічками. Усі посідали кружка на підлозі, й уперше за той вечір мене опанував страх: мені здалося, ніби я перебуваю у фільмі жахів, де скоро починається сатанинський ритуал, а жертвою стане необачний чужоземець, який наважився супроводжувати їх.

Михаїл був блідий, його очі безладно оберталися, він був не спроможний ні на чому зосередити погляд – і це ще більше підсилювало мій неспокій. Наближався епілептичний напад, а чи знали люди, що були поруч, як із ним боротися? Чи не ліпше буде мені піти, щоб не бути втягнутим у якусь трагедію?

Мабуть, це було б найрозумнішою поведінкою, що відповідала б ситуації, в якій я був знаменитим письменником, що пише книжки про духовність, а тому повинен подавати приклад. І якби я мислив розважливо, то сказав би Лукреції, що у випадку епілептичного нападу вона повинна щось запхати в рот своєму коханому, аби він не проковтнув язик і не помер, задихнувшись. Звичайно, вона мусить це знати, але у світі послідовників суспільного Заїру ми нічого не повинні залишати на волю випадку, ми повинні бути в мирі з нашою совістю.

До мого нещасливого випадку я саме так і повівся б. Але тепер моя Персональна Історія втратила своє значення. Вона перестала бути історією й перетворилася на легенду, на пошук, на авантюру, на подорож усередину й зовні мене. Я знову жив у часі, коли