Ллойд К. Дуґлас - Прекрасна одержимість

кожнісіньке слово, на безсонних подушках – Боббі поважно роздумуючи, чи міг би розв’язати їхні проблеми, якби узяв її в обійми тієї миті, Гелен покаянно картаючи себе за те, що вважала серйозним розкриттям власних почуттів, які воліла взяти в шори.

– Можливо, що так і було, – визнала вона, відвернувши погляд від його очей. – Але моє становище не стане через те більш стерпним. Я не бажаю отримувати від вас пенсію! Я хочу повернути вам усі гроші – суму, яку я використала, як тільки зможу заробити її.

– Ви не мусите робити цього!

Голос Боббі був суворий, вимогливий. Він випростався і рішуче дивився на неї.

– Тут йдеться про щось більше, ніж ви гадаєте… ніж смію сказати вам! Це неминуче вплине на життя багатьох людей! Ви маєте право будь-що робити зі своїми грошима, однак не можете повернути їх мені! Я не візьму їх! Не можу взяти… тому що, розумієте, я використав їх до останку!

Гелен швидко підвела очі, вирячені від здивування. Конвульсивно вона ковтнула слину.

– Що-о-о-о? – прошепотіла вона. – Що ви щойно сказали?

– Я використав їх до останку!… Чи не відомо вам, що це означає?

– Ні! Розкажіть мені! Що це означає?

– Сядьте, – лагідно промовив він. – Я спробую пояснити… Хоча це й нелегко.

Вона підійшла з деякою неохотою до невеличкої канапи і сіла.

– Можливо, ви ніколи не звертали на це уваги, – говорив Боббі, обмірковуючи кожне слово, – що існує дивний зв’язок між добровільним, таємним даром, який ви уділили безкорисливо, не сподіваючись на винагороду, і певними вагомими результатами, які походять з нього у досвіді жертводавця… Тепер я не певен, що гроші, які я так радо віддав вам, були саме такою інвестицією. Невдовзі після того як я залагодив цю справу, сталося щось неймовірно важливе – те, з чим ми обоє не сміємо гратися… Я знаю, що мої слова не будуть для вас досить переконливими. Чи можете ви просто повірити мені на слово – просто повірити – люба?

Гелен густо почервоніла й устала – очі її палали.

– Ні, ви маєте справу не тільки зі мною! – відрубала вона палко. – І я не ваша люба! Ви принизили мене! Багато речей я хотіла би знати, і ви, як видається, здатні з’ясувати деякі тайни; однак ви просто не бажаєте робити цього. Я йду. У банку я домовлюся про гроші. І решту – витрачену частину – поверну вам! Це я кажу вам напевне! – Вона стояла у дверях, поклавши руку на клямку.

Боббі швидко підступив до неї і поклав на її руку свою.

– Послухайте! – вимагав він поважно. – Це дуже важливо, і для мене, і для вас, щоб ми не дали змоги кожному тутешньому язикові розпускати плітки, що наша зустріч скінчилася сваркою. Ви вже готові вибігти з кабінету, розпашілі від люті. Здійметься великий галас і знадобляться пояснення.

– Тоді ви зможете подбати про них! Я не відчуваю, що повинна пояснювати щось. Якщо, на вашу думку, вони потрібні, то це ваша справа! Прошу, дозвольте мені піти.

Боббі не забирав твердої руки.

– Люба, – сказав він, майже пошепки, – я апелюю до вашої порядности! Так – ви маєте підстави для обурення. Так – через мою хибу ви опинилися в обтяжливому становищі. Але нехай наші непорозуміння зостануться між нами. Хіба ж так не буде набагато краще?

Вона довго вагалася, питально зазирнула йому у вічі, як спантеличена мала дитина, і зрештою відповіла:

– Згода.

Він відпустив її, і вона підійшла до вікна, взяла косметичну сумочку і роздивилася своє відображення, а тим часом Боббі стежив за нею покаянними очима. Як жалюгідно він зіпсував усе – усе!

Вона за мить обернулася і поглянула на нього спокійно, як незнайомка.

– Я вже готова, як бачите.

Боббі завагався.

– Але… справді… як гадаєте, – він соромливо затнувся, – що маленька усмішка могла б допомогти… допомогти…

– Я подбаю про це, коли знадобиться!

* * *

Він відчинив двері і дав їй знак іти попереду. За мить вона стала зовсім иншою людиною, увічливою, усміхненою.

Ненсі Ешфорд, яка снувала поряд, сповнена цікавости і деякої тривоги, зустріла їх. Вона швидко перевела дух, очевидно, з полегшенням.

– Рада, що обоє врешті-решт знайшли нагоду для знайомства, – вигукнула вона, нетерпляче вивчаючи їхні обличчя.

– Справді? – відповіла Гелен, трішки спантеличена її натяком. – Ми з доктором Мерріком поговорили про стільки цікавих речей – деякі з них, на жаль, досить загадкові.

– Ах! Добре! То ви про це!.. Загадкові речі!.. Місіс Гадсон запитувала… Якось вона дізналася – завдяки випадковому слову, мабуть – що Боббі Меррік має змогу пояснити дивні таємниці, які вона успадкувала від чоловіка… То он що звело їх докупи… Добре!.. Ненсі сяяла.

– Сподіваюся, що невдовзі ненадовго відвідаю вас, місіс Ешфорд, – продовжила Гелен, затамувавши дух. – Нині… я трішки поспішаю… Важливі справи.

Почувши знайомий голос, просто під дверима своєї невеличкої реєстраційної кімнати, до них вистрибнула Джойс з пронизливим криком здивування і захвату, а також горою запитань.

– Агов, що привело тебе сюди, люба? Чому ти не сказала мені, що прийдеш так скоро? І ви з доктором Мерріком вже познайомилися! Як чудово! О, тепер ми зможемо піти на вечерю, про