Чарльз Вілан - Гола економіка. Викриття нудної науки

відкритий, відсоткові ставки падають, і ми легше витрачаємося на ті речі, які потребують позичання грошей, — від нових авто до нових виробничих підприємств. Таким чином ФРС може використовувати монетарну політику, щоб протидіяти економічним спадам (чи запобігати їм у першу чергу). І вона може впорскувати гроші у фінансову систему після раптових ударів, як-от падіння ринку акцій 1987 року чи терористична атака 11 вересня або лускання мильної бульки американської нерухомості, коли споживачі й фірми могли завмерти на місці й припинити витрачати гроші. Але ФРС може закрутити кран, піднімаючи відсоткові ставки. Коли вартість позичених фондів зростає, наші витрачання сповільнюються. Це неймовірна влада. Пол Круґман якось написав: «Якщо вам потрібна проста модель прогнозування рівня безробіття у Сполучених Штатах на наступні кілька років, ось вона: він буде такий, яким хоче його бачити Ґрінспен[205], плюс-мінус випадкова похибка, що відображає той факт, що він — не Бог». Нині те саме справедливо сказати і про Бена Бернанке.

Бог не мусить керувати комітетом, а Бен Бернанке — мусить. Федеральна резервна система складається з дванадцяти Резервних банків, розкиданих по всій країні, та Ради керівників із семи осіб, яка базується у Вашингтоні. Бен Бернанке — голова Ради керівників, є «Головою ФРС». ФРС регулює комерційні банки, підтримує банківську інфраструктуру й загалом забезпечує роботу фінансової системи. Така посада потребує компетенції, а не геніальності чи передбачливості. Монетарна політика, інший об’єкт відповідальності ФРС, відрізняється. Її варто охарактеризувати як економічний еквівалент хірургії на мозку. Економісти не доходять згоди щодо того, як ФРС має керувати постачанням наших грошей. Вони навіть сперечаються, як саме чи чому зміни постачання грошей мають такий вплив. Однак економісти сходяться на думці, що ефективна монетарна політика має значення: ФРС повинна надавати правильну суму кредитів економіці, щоб та постійно зростала. Помилки в цьому можуть мати катастрофічні наслідки. Роберт Мандел, Нобелівський лау­реат 1999 року з економіки, стверджував, що погана монетарна політика в 1920—30 роках спричинила хронічну дефляцію, що дестабілізувала світ. Він казав: «Якби ціна золота була підвищена наприкінці 1920-х або, навпаки, якби основні центральні банки вели політику стабільних цін замість триматися золотого стандарту, не було б ані Великої Депресії, ані нацистської революції, ані Другої світової війни»[206].

Ця робота не здавалася б такою складною. Якщо ФРС може зробити так, щоб економіка зростала швидше, знижуючи відсоткові ставки, тоді можна було б вважати, що нижчі відсоткові ставки — це завжди добре. Справді, чому має існувати якесь обмеження для швидкості зростання економіки? Якщо ми почнемо вільніше витрачатися, коли ставка знизиться з 7 до 5 %, то навіщо зупинятись на цьому? Якщо все ще є люди без робочих місць, а інші — без нових автомобілів, тоді давайте знизимо її до 3 % чи навіть до 1 %. Нові гроші кожному! На жаль, існують обмеження для швидкості зростання економіки. Якщо низька відсоткова ставка, або «легкі гроші», приведе до того, що споживачі потребуватимуть на 5 % більше нових автомобілів PT Cruiser, то Chrysler повинен збільшити їхнє виробництво на 5 %. Це означає найм додаткових робітників і закупівлю додаткової сталі, скла, електричних складових і т. д. У певний момент Chrysler почне відчувати труднощі з пошуком цих нових ресурсів, особливо кваліфікованих робітників. Тому компанія просто не зможе виробляти достатньо PT Cruiser’ів, щоб задовольнити попит із боку споживачів; замість цього компанія почне піднімати ціни. Водночас автомобілебудівники визнають, що Chrysler відчуває дефіцит робочої сили, а профспілка вимагає підвищення зарплатні.

Історія на цьому не закінчується. Те саме станеться по всій економіці, а не лише в Chrysler. Якщо відсоткові ставки дуже низькі, фірми позичатимуть, щоб інвестувати в нові комп’ютерні системи й програмне забезпечення; споживачі протиратимуть свої картки Visa, купуючи телевізори з великим екраном і круїзи по Карибському морю, і знову з тим самим результатом. Коли круїзні кораблі будуть заповнені, а Dell продаватиме всі комп’ютери, які може виробити, тоді ці фірми також підніматимуть ціни. (Коли попит перевищує пропозицію, фірми можуть підвищувати ціни й при цьому все ще мати заповнені круїзні кораблі чи продавати всі комп’ютери.) Коротше кажучи, політика «легких грошей» з боку ФРС може привести до того, що споживачі потребуватимуть більше, ніж економіка може виробити. Єдиний спосіб упоратися з цим надлишковим попитом — вищі ціни. Результатом є інфляція.

Цифри на ціннику PT Cruiser поповзуть угору, і від цього нікому не стане краще. Справді, Chrysler отримує більше грошей, але й платить більше своїм постачальникам і робітникам. Ці робітники отримують більшу зарплатню, але й платять за більшими цінами за свої базові потреби. Цифри змінюються скрізь, а продуктивність нашої економіки й показник нашого добробуту — реальний ВВП — розбиваються об стіну. Якщо цикл інфляції почався, його важко припинити. Фірми й робітники всюди починають очікувати постійного зростання цін (що, своєю чергою, зумовлює неперервно зростаючі ціни). Ласкаво просимо назад у 1970-ті роки.

Темпи, з якими економіка може зростати без небезпеки інфляції, варто вважати «обмеженням швидкості». Врешті-решт є лише декілька способів збільшити обсяги того, що ми як нація можемо виробляти. Ми можемо працювати довше. Ми можемо додавати нових працівників, зменшуючи безробіття чи стимулюючи імміграцію (і визнаючи при цьому, що наявні робітники можуть не мати необхідних умінь і навичок). Ми можемо додавати обладнання й інші види капіталу, що допоможе нам виробляти більше. Або можемо ставати продуктивнішими — виробляти більше з тими ресурсами, які в нас є, можливо, завдяки інноваціям або технологічним змінам. Кожний із цих шляхів зростання має природні обмеження. Працівників не вистачає, капіталу не вистачає, технологічні зміни відбуваються з обмеженою й непередбачуваною швидкістю. Наприкінці 1990-х американські автомобілевиробники погрожували страйком, бо їх змушували працювати понаднормово. (Не хотілося б мати цю проблему знову…) Водночас ресторани швидкого харчування пропонували бонуси при прийомі на роботу нових працівників. Нас приперло до стінки. Економісти вважають, що ліміт швидкості для американської економіки — десь приблизно 3 % зростання на рік.

Вираз «десь приблизно» дає вам перше уявлення про те, наскільки важка робота ФРС. Вона має шукати точного балансу. Якщо економіка зростає повільніше, ніж може, то ми марнуємо свій економічний потенціал. Заводи з випуску PT Cruiser завмирають, робітники, що мали б там робочі місця, стають безробітними. Економіка, що може розвиватися зі швидкістю 3 % на рік, замість цього сповзає до 1,5 % чи навіть отримує рецесію. Тоді ФРС повинна постачати достатньо кредитів економіці, щоб створювалися робочі місця й добробут, однак не настільки багато, щоб вона перегрілася. Вільям МакЧесні Мартін-молодший, голова Федерального резерву упродовж 1950—60-х років, якось зазначив, що робота ФРС полягає в тому, щоб забрати геть чашу з пуншем саме для того, аби розвага тривала.

А часом ФРС повинна втручатися в розвагу далеко після того, як та вийшла