Віт Тасик - Витівники, Віт Тасик

Дві чарівниці зачинилися в кімнаті, залишивши у спокої мене. Щось бубоніли, довго сперечались, ніяк мольфарки не могли угоди досягти, куди повинна голова дивитися у того, кого на п’ятикутній зірці розп’яли. Але якщо хтось розташує помилково на ритуальній зірці той суб’єкт, то жертва вмре в конвульсіях і муках, як тільки розпочнеться чарівний обряд. Не досягнувши згоди, сестри більш завзято взялися мучити питаннями мене. Баба Орися почала дізнання перша:

– Повторюй слово в слово, що казав Арсен!

– Читайте книжку! - я просто закіпав від злості, бо дід нічого толком не казав.

– Облиште брата, дайте йому спокій! Він все, що знає, розповів давно! - Тарас почав вступатися за мене, але старим було байдуже до того.

– Щось ще було, душею відчуваю! - то баба Христя підключилася до нас.

– Та маячня була, мовляв, пильнуйте вози! Вам не цікаві зовсім марення оті! - відгавкувався я, згадавши ребус діда, що не вкладався у нормальній голові, - Яка різниця? Адже тут вузькі стежини і воза жодного немає навкруги! Ідіть собі на вулицю й дивіться, пильнуйте хоч до вечора тоді.

Я думав, що баби мене розірвуть. Тарас навряд чи зміг допомогти. Одна із них вчепилась мені в плечі і почала із лютістю трясти. В цей час, бажаючи добити остаточно, з них друга кулаком по голові товкла. “Це саме головне! Чого ж ти, дурню, мовчав про ту підказку золоту? Арсен мав на увазі не прості - Небесні Вози! Сузір’я два: Великий Віз з Малим! Зоря Полярна на голоблі у Малого, вона дорогу вказузує вночі! Тобі з цього і треба було починати, а про книжки ми здогадалися б й самі!”, - сварилися наввипередки дві мегери, а кожна з них, от ніби прагнула, мене облаяти ще дужче від сестри.

“Ми краще підемо з Богданом до печери”, - брат просто вирвав жертву з їхніх пазюрів. Від тряски та ударів у баняк кістлявий дивився я на все, неначе уві сні. Побачивши, мене в такому стані, Тарас схопив під руку та й потягнув із хати чимскоріш, щоби зненацька знову не потрапив до рук розлючених, як фурії сестиць. Не йшли стежиною до тітки Ганни, майже бігли, аби мольфарки не впіймали нас. Шукали порятунок в Сивого Ведмедя. Він, схоже, в змозі вгамувати бабську лють.

Вже по дорозі запідозрив щось неладне - нас обігнали у повітрі дві сови. “Чого вони так рано розлітались?”, - я здивувався, дивлячись на них. Передчуття мене не обмануло. Перед печерою робота вже гула! Мольфарки розмічали на землі фігуру. Таку у баби Христі бачив я: велика зірка вписана у коло. Чотири промені - по кількості стихій, а п’ятий - то для розуму людського, щоб чари зразу в голову ішли.

Старі жінки добряче загрузили хлопців. Навіщось ритуал сакральний вимагав піску. Михасик та Назарчик набирали у відро його спочатку, а потім сипали поверх розмітки на землі. Побачивши нас з братом на стежині, сестри, так нібито нічого й не було, почали закликати, щоб поквапилися трохи, а потім доєдналися до них.

– Ти по дорозі бачив дві великі пташки? - сказав я тихо, тільки щоб Тарас почув, - Поклястись можу, то були мольфарки! Тому вони і обскакали нас.

– Чого так довго? Може заблукали в лісі? - баба Орися запитала зі смішком.

– Хапайте відра в руки і робіть так само, як і хлопці, - надала вказівки менша сестра.

Та там не було вже й чого робити. Ми швидко все закінчили гуртом. Тарас з Михасиком здружились непогано. А як іще? Тож ще один урвитель-чародій. Хоча його не посвятили у мольфари, який же із ведмедя чарівник? Та магія йому була відома, бо завжди був під захистом стихій.

Мольфарка Христя підійшла до сина, великі ножиці тримаючи в руці. Вона хотіла в нього вистригти волосся для ритуалу, що відбудеться вночі. “Хоч налисо голіть. Мені не шкода! Адже воно все рівно відросте”, - погодився віддати чуба хлопець, як чарівний людський інгредієнт. У нього мати вистригла чотири клапті, по одному на кожну із стихій. Поклала зрізане у миску з порошком магічним, який зробила із духмяних трав.

Опівночі ми розпочали ритуал сакральний. На небі ні хмаринки не було. Край місяця освітлював печеру з водоспадом і чарівну фігуру із піску. Зірки далекі спрямували погляд свій донизу й дивилися з цікавістю на нас. Зоря Полярна з них була найяскравіша. Вона в сестер так, ніби голова. Тому і скликала численну кількість близьких і посадила за широкий стіл. Нехай нічним бенкетом гості відсвятують разом із нею урочистості момент.

Сивий Ведмідь повільно вийшов із печери, шляхетність в ньому помічали всі. Він животом донизу ліг на п’ятикутну зірку, а голова дивилася у напрямку Полярної Зорі. Покірно дав мотузки прив’язати до лап своїх великих та міцних. Так і прип’яли велетня до грунту, мотузки прив’язавши до кілків. Їх в землю вбили у чотири місця, де промінь зірки кола досягав. На п’ятий промінь, той самий біля голови ведмедя, поклали чашу з куривом п’янким. Там чаділо Михасика волосся у суміші із пахощами трав. Ото і був той ланцюжок магічний, що змогу дав малому утекти. Бо до печери прикували батька, а син пробув весь час у вигнанні.

Як добре, що з нас четверо мольфари, так треба згідно кількості стихій. Тож кожному дісталося по кубку в якому мешкала одна з природних сил. Тарасові - вогонь, бо він гарячий хлопець. Наскільки пам’ятаю, завжди був. Мене образили, адже пусту посудину отримав, ще й глузувати взялися, мовляв, і так достатньо вітру в голові. Баба Орися взяла собі землю, а бабі Христі залишилася вода.

Ми розійшлися потім по своїм місцям до зірки. Все, відповідно символів стихій. Тарас і я пішли до задніх лап ведмедя, коло передніх розташувалися старі. Мольфарки розпочали ритуал сакральний, піднявши кубки в небо догори. Текст заклинання я не розібрав ні краплі, жінки читали все на мові стародавній та чудній. Лише слова ми найчастіше чули, неначе відголосок стародавніх сил: “Ursi, Ursa, Ursus” Вони спрямовані були до тих ведмедиць мудрих, що мешкають на небі, не в бору. Велика та Мала Ведмедиці відомі здавна людям, а чумаки Возами називали ще сузір'я ті. Бо подавали подорожнім уночі надію на вороття з мандрівки в рідний край.