Віт Тасик - Витівники, Віт Тасик

Розділ 32. Небесні вози

Образившись добряче за невдячність від людей, тихенько вислизнув із тітчиної хати. Хай галасують у печері родичі мої, а я піду шукати свого брата. Покликавши Макулія з кущів, і сам отримав неабиякий сюрприз від нього. Як виявляється, вже знав про зняття чарів з хлопця дендреон. Та ще й в подробицях, так нібито у капищі був разом з нами!

– Та звідки ж те відомо все тобі? Події відбувалися не в цьому світі!

– Я ж дендреон! Хіба забув? У нас є правило: якщо взнав щось, то повідом усім. Воно допомагає вижити у лісі.

– Так-так, пригадую! Тоді ти ще до нас у гості завітав, а потім вчотирьох пішли до каменів друїдів. До речі, де Тарас? З ним буде краще хоч би де, аніж з мольфаркою сердитою в печері.

– У капищі. Чекає на повернення твоє. Харчується дарами з вівтаря, що не прийняла Жива. Під ним же спить, утроє склавшись. В холодну пору гріється, притиснувши коліна до грудей. Не йде нікуди, вже добряче схуд і нібито здичавів.

– Тоді веди скоріше до нього! Нехай побачить, що я повернувся! - подяку відчував до брата у той час за силу волі відданість і вірність.

Макулій вмить зробив прохід в чагарнику і ми полізли вглиб з бажанням навістити брата. Тараса таки в капищі знайшли. Він там невпинно чатував, не відлучаючись від місця ритуалів й на хвилинку. З моменту нашої розлуки минуло нібито і небагато діб. Я міг би мовити: десь день, чи може два. А тут дивись - вже добрий тиждень збіг у цьому світі! От вам і теорія відносності була! В ній час біжить по різному в залежності від місця.

Брат справді виглядав охлялим. У нього залишилися великі очі, шкіра та кістки і жили. Куди поділись м’язи - парубоцька гордість і краса, адже так хизувався ними у кругу дівчат гарненьких!

– Тарасе, все, відміна і перерва на обід! - я кинувся з обіймами до нього, - З Михасика закляття Азазеля вже зняли! Ми скоро повернемося додому!

– Чого тоді в кущах ховаєшся, якщо такий верткий? - зчепивши руки у тугий замок, брат не бажав мене від себе відпускати.

– Та ти скажи, чи в тебе все гаразд? Бо схудлий дуже, наче підмінили!

У відповідь він просто гупнув кулаком добряче по моїй спині, щоб я розвіяв сумніви й непевність. Удар Тараса враз переконав - то брат задиристий, зухвалий дебошир, який характером ні краплі не змінився. Я розповів йому про всі свої пригоди й відкриття, що можуть розірвати у людини мозок: про дивовижну форму у Вогню Життя і як дурити намагалися підступні чаклуни, нехай біда поб’є у корчах їхнє тіло, про зустріч з дідом в потойбіччі у яру і Живою, яка на вигляд чоловік, не жінка! Повідав також і про подорож в цей світ, що потім навіть сам Сивий Ведмідь урятував мене від люті баби Христі.

“Нам до печери краще не з’являтися хоча би пару днів. Давай у капищі залишимося поки. Харчів тут повно, вистачить надовго на обох”, - Тарас махнув рукою в бік вівтаря з обсидіану. Плита та кам’яна ломилася буквально навпіл від дарів, але чомусь від них відмовилася Жива.

Але стихії мають вуха і почувши ті слова, вони швиденько роз’яснили нам з Тарасом, що капище - це не їдальня чи кафе, а місце ритуалів стародавніх. Якщо ми все ж таки в упертості своїй залишимося здуру у святилищі сакральнім, то будемо приречені на голод й булькотіння в животі. Нема чого там шлятися без діла!  Зненацька біла хмара спустилася із неба на вівтар й поглинула всі їстівні продукти. Після її банкету залишилася лиш чиста скатертина, саме та, що баба Орися із собою принесла в дарунок Живі. Стихії оновили рукоділля те. То вже була не та тканина давня, а зовсім нова, наче зіткана ось-ось й відбілена найкращими майстрами щойно. Всі вишивки заграли кольорами свіжими на ній, бо люди вже забули барви ті цвітасті. Поблякло за багато років рукоділля дороге, перетворившись на реліквію родинну. Тож зараз, освіжившись на священнім вівтарі, воно оздобленням розкішним вигравало знову і викликало захват у душі від тонкості майстерної роботи.

– Ти бач, Тарасе, Жива дала зрозуміти, що не надасть у капищі притулок і харчі. Віднести маємо цей скарб старій Орисі, як знак подяки бабі від стихій.

– Тоді давай ми підемо нормальним шляхом, не хочеться щось лазити в кущах. До того ж прогуляємося трохи, щось не горю бажанням здибатись з старою чимскоріш.

Так і зробили. Макулій показав стежину, яка веде на Відьмину гору, а сам пішов у справах дендреонських, миттєво зникнувши в гілках чагарників.

Довгенько з братом йшли серед дерев і хащів. Добралися нарешті до мети - самотньої хатинки серед лісу, помешкання баби Орисі на горі. Старій віддали подарунок Живи, вона була розчулена до сліз. На нас у неї теж чекав “гостинець” - мольфарка Христя завітала до сестри. У хаті дві мольфарки учинили справжній допит. Цікавились навперебій старі: “З ким зустрічався у чертогах Живи? Чи може є якась підказка чарівна?” Я розповів про загадковий ребус, який мій дід Арсен передавав для них:

– Казав старий Арсен, щоб ви читали книжку.

– Яку? - суворо запитала баба Христя, наводячи у мене страх в душі, - Ті книги товсті всі, стосовно чарування, я вже напам’ять вивчила за більш, як сотню літ!

– Не всі, - її відповіла баба Орися й дістала із полиці ще одну, - Я маю збірник ворожби Брунгильди, у ньому дещо цікавеньке віднайшла. Ходімо, глянемо разом на те закляття, якщо змінити трохи, може підійти. Тоді повернемо Оресту людський вигляд та ще й ланцюг,  що прикував його, розірвемо також.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍