Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

— Розв'яже особисті питання, а потім уже прибуде сюди. Я хочу також, щоб і ти з нею познайомилася, — Сільсія усміхнулася, відчуваючи, як тепліє її серце від цієї думки.

— Буду рада, — коротко відповіла Татіра, усміхнувшись і випрямивши спину.

Вони ще довго розмовляли, обмінюючись новинами і планами, але тепер, коли всі тривоги залишилися позаду, це була щира радість від зустрічі двох найкращих подруг.

***

Навіє стояла поруч із Морвесом, і обидва мовчали, дивлячись на надгробну плиту з ім'ям Адріана. Гнітюча тиша тиснула на обох, змушуючи шукати слова, які не знаходилися. Навіє почувалася ніяково, її свідомість не могла прийняти того, що перед нею стоїть її рідний батько, живий і реальний. І ця думка була надто чужою, щоб уписатися в її звичне розуміння світу. Ще важче було збагнути, що Адріан був її братом. Це здавалося безглуздим, хворобливим жартом долі.

Якби не випадкова зустріч у коридорі палацу, вони б ніколи не дізналися про існування одне одного. Усе почалося з такої дрібниці: успадкована родимка на її щоці, форма вух, схожих на вуха Морвеса, і магія, що спонтанно потягнулася до нього, коли вони вперше опинилися поруч. Ці невеликі деталі стали нитками, що привели до розкриття правди. Кілька коротких, сухих фраз - і він дізнався, що вона є первістком королеви, а далі Морвес повільно розповів Навіє свою версію історії.

— Я все життя гадав... — почав Морвес, намагаючись знайти слова, щоб описати свій біль і втрату, але його голос звучав невпевнено, наче він сам не вірив у те, що говорить.

— Давайте не будемо про це, — обірвала його Навіє, її тон був сухим і колючим. Вона не хотіла заглиблюватися в минуле, якого не знала і яке її не цікавило. — Я доросла. І мені точно не потрібен "татко" зараз.

Вона навіть не подивилася на нього, продовжуючи втуплювати погляд у надгробок, намагаючись відгородитися від відчуттів, які роїлися всередині. Вона не могла дозволити собі емоцій, не зараз.

— Я цілком можу зрозуміти твій гнів, — Морвес зітхнув, його голос став трохи тихішим. — Адріан...

— Адріан тут ні до чого, — перебила його Навіє, її очі блиснули холодом. — Я не відчуваю до вас жодних емоцій. Ви для мене — чужа людина.

Ці слова різонули по серцю Морвеса, але він спробував не показати свого болю, стоячи рівно, навіть трохи відсторонено. Він розумів її реакцію, але все ж не хотів втратити шанс налагодити хоч якийсь зв'язок.

— Тоді познайомимося, — спокійно сказав він, намагаючись звучати впевнено. — Не кваплячись. Дай мені один місяць, і якщо за цей час твої почуття не зміняться, я прийму твій вибір.

Навіє зітхнула, наче боролася зі своїми внутрішніми демонами. Їй не хотілося цього, але всередині залишилася частинка, яка прагнула розуміння, відповіді на всі питання, які накопичилися за час, коли вона навіть не здогадувалася про своє справжнє походження.

— Один місяць, — вона нарешті відповіла, піднявши погляд на Морвеса. — Але не більше.

Морвес ледь помітно кивнув, відчуваючи легку надію, що цей місяць дасть їм обом шанс на порозуміння, якого вони ніколи не мали.

***

Роувен не відпускав її руки, його пальці обережно переплелися з її, ніби намагаючись утримати цей момент вічності між ними. Сільсія, спершись об нього, дозволила собі на мить забути про всі турботи, що переслідували їх останнім часом. Її погляд, який раніше був сповнений напруги, тепер м'якшав, дивлячись на його обличчя.

— Ніколи не думала, що все це закінчиться ось так, — тихо сказала вона, притискаючись до його плеча. Вони стояли на вершині пагорба, спостерігаючи, як сонце поступово сідає, забарвлюючи горизонт у теплі відтінки рожевого та золотистого. Її чорне волосся розвивалося на вітрі, змішуючись із прохолодним вечірнім повітрям.

— Як? — запитав він, погладжуючи її долоню. Його голос був спокійним і розслабленим, наче він вперше за довгий час міг просто бути поруч із нею, без тягаря відповідальності.

— З тобою, — вона подивилася на нього, її очі виблискували у світлі призахідного сонця. — Я гадала, що після всього цього буду одна... або доведеться жити з вибором, який я не змогла б прийняти.

Роувен усміхнувся і тихо розсміявся, м’яко торкнувшись кінчика її носа.

— Думаєш, я дозволив би тобі бути самотньою? Навіть думати про це не смій. — Його слова були ніжними, але сповнені рішучості.

Сільсія не могла стримати посмішки. Вона нахилилася ближче, їхні лоби ледь торкалися один одного, і він відчував її тепло.

— Ти завжди був таким впертим, — пожартувала вона, її голос звучав трохи веселіше.

— Яким би ще мав бути чоловік, який наважився закохатися в тебе? — запитав Роувен, обережно піднімаючи її обличчя, щоб поглянути їй в очі. Його погляд був таким ніжним, що вона відчула, як у неї затремтіли коліна.

Її серце затихло на мить, а потім забилося швидше.

— А як щодо тебе? Ти ж не подарунок... — відповіла вона з грайливою усмішкою, але її голос тремтів, як тільки його губи торкнулися її.

Цей поцілунок був водночас ніжним і наповненим усім тим, що вони пройшли разом. Він ніби розчиняв всі сумніви, біль і страхи, залишаючи лише тепло і спокій. Вони стояли так, загублені один в одному, забуваючи про все на світі.