Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

мить гримнув особливо гучно, але Ліза не звернула на то уваги, навіть не помітила, як не помітила вона й високої постаті в чорному, що раптом з’явилася кроків зо двадцять за її спиною й завмерла на стежині. Й тільки Карай помітив постать ту зловісну, вищирився і загарчав погрозливо, та Ліза навіть не поворухнулася, бо вся увага її була прикутою до води, у котрій зник Ярослав. Й довго, неможливо, виснажливо довго чекала вона на нього, й часу минулося багато, перш ніж з’явився він на березі й упав на землю.

Ліза кинулася до нього, сковзаючись у багнюці.

— Ярославе…

— Я не зміг її знайти, — відгукнувся він утомленим голосом, — але шукати погано, там темно, нічого не видко…

Надія в серці Лізи зробилася міцнішою.

— То… може, вона жива?

— Можливо, але я певно нічого сказати не можу, — в голосі Ярослава вона так явно чула сумнів. — Там потужна течія, то її просто могло віднести вниз…

— Ні…

Ярослав підвівся на ноги й ухопив Лізу за холодні руки.

— Лізо, люба, я дуже не хочу, аби ти страждала, але в той же час я не можу впевнено тобі сказати, що твоя сестра жива. Хотів би, але…

— То що ж нам робити?

— Я зараз відведу тебе до будинку, покличу твою маман, а сам зберу людей — і зі світанком ми продовжимо пошуки. Й ми знайдемо твою сестру, бо Сула — не Дніпро, вона невеличка. Ходімо.

Кинувши останній тоскний погляд на річку, Ліза важко зітхнула, але все ж дозволила Ярославу повести себе назад до будинку. Хоча серце її та душа з думками мов полишилися чатувати над неспокійними зараз водами Сули, виглядаючи сестру.

10.

Мері знайшли того ж ранку.

Течія віднесла її тіло вниз від маєтку, й невідомо, як далеко б воно помандрувало, аби не зачепилася сорочка шовкова за стовбур старого, напівзамуленого дерева. Знайшов Мері Ярослав, а Ліза… Ліза увесь час пошуків пораненою птахою кидалася з одного кутка вітальні до іншого, й палка надія на те, що Мері, можливо, не потонулася у річці, побоялася таки смерті й полинула, куди очі дивляться, сповнена відчаю та болю, — ця надія допомагала їй триматися на ногах й не волати від горя.

На диванчику сиділа маман, щось усе торочила про власну нещасну долю, що вродилися в неї такі діти, від котрих не має вона собі геть спокою.

Й у цьому була вся маман. Навіть утративши молодшу доньку, вона насамперед вболівала за собою, а не за Мері, котра невідомо, чи живою ще була.

Хвилини чекання тягнулися так довго.

Невимовно довго.

Й ось нарешті до кімнати увірвалася Наталка. Не постукавшись, не присівши перед пані, увірвалася, й очі її були наповнені страхом.

Ліза заклякла на місці.

— Несуть панночку, — видихнула Наталка, з жахом поглянувши на маман. Чого чекала вона від неї? Справжнього материнського горя на вгодованому лиці? Та лице маман зберігало незрозумілий вираз.

А ось Ліза ледь не кричала.

— Несуть, — простогнала вона, відчувши, як підкосилися ноги, й без сили впалася в крісло. Надія — та слабка та хитка надія на те, що Мері, можливо, не кинулася до річки, а просто втекла, — вона почала танути в ній, зникатися… Мері несуть… Несуть…

Наче посеред густого туману, широко розплющеними очима, спостерігала вона за тим, як навколо починають метушитися люди, бігають слуги, й ось заходить Ярослав, а на руках у нього… невже Мері? Невже оте щось — блідо-синє, що звісило неприродно, неймовірно довгі руки, в подертій шовковій сорочці, й є її маленька Мері? Ні, того просто не може бути. Цей мовчазний, незнайомий мрець не може бути її сестрою, нехай навіть він має такі ж золотаві коси. Але ж то не вона, геть не вона…

— Це Мері? — почула раптом чийсь хрипкий голос, не відразу й зрозумівши, що належить він саме їй.

Ярослав поклав того незнайомого мерця на звільнений служницями стіл, й до пухнастого килима кольору густих вершків звісилася довга золотава коса. Коса Мері. Й ось Ярослав уже присів поряд із Лізою — втомлений, мокрий та похмурий, і тихо прошепотів:

— Мені шкода, люба, але це справді Мері.

Ліза поглянула зневірливим поглядом.

— Мері? Але ж вона не схожа…

— Лізо, вона пролежала у воді декілька годин, а вода здатна дуже потворити людину. З Оленою так само трапилося, а вона пролежала два дні.

Ліза знову поглянула на тіло, котре було належним Мері, підвелася повільно й наблизилася непевно, зневірливо поглядаючи на довгу золотаву косу сестри. Зараз мрець виглядав не так, яким уявився їй від крісла. Господи, допоможи! Та в нього ж і справді було лице Мері! Її маленької сестрички.

Серце Лізи пронизав крижаний холод.

— Мері!

Знову той хрипкий, незнайомий голос із власних вуст неприємно вразив Лізу, а тремтячі пальці потягнулися до безвільно звислої, безжиттєвої руки, тої холодної, ледь не крижаної на дотик руки, яка ще ввечері була теплою, маленькою ручкою Мері, у котрій відчувалося життя, а не цим безрухливим шматнем людської плоті, до котрого дорторкнулися її пальці. Й лише волосся — те розкішне, золотаве волосся її маленької Мері полишилося все таким же знайомим та рідним, та ще ланцюжок золотий із хрестиком на шиї… Так, це була Мері, й дива ніяк не трапилося. Вона таки покінчила життя самогубством, обірвала своє юне життя, котре й розквітнути ще не встиглося. Й через кого то трапилося? Через того покидька, того справжнього нащадка свого клятого пращура Данила Кажана.

Й ненависть — пронизлива, сліпуча ненависть до колишнього нареченого обпекла її з такою силою, що на якусь мить затупила, затупила той гострий біль, що почав шматувати серце.

Й раптом, мов покликаний силою тої її ненависті, у коридорі зачувся трішки роздратований, пихатий голос Романа Кажановського, й рука Лізи, котра пестила, мов у котромусь забутті, мертве личко Мері, завмерла.

— Що у вас тут трапилося? Бігають, мов очмарені! Таю, люба, хоча б ти мені поясни, що відбувається в цьому домі.

Вони з’явилися на порозі вітальні разом — брат та сестра — високі, стрункі та ставні, досить вродливі, а за спинами в них вимальовувалася досить гладка постать Орисі Широкіної. Та Ліза жінок майже не помітила, вона вп’ялася почервонілими від недосипання, запаленими очима в лице свого ворога. Це ж він, ось саме він