Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

винен у тому, що Мері немає вже з ними, що вона ніколи вже не озветься до Лізи мелодійним своїм, гарним голосочком, не посміхнеться м’яко та одночасно наче сором’язливо, так, як вмілася лише одна вона. Не увійде вона більш ранком до цієї вітальні, й життя свого вона не проживе. Вона ось — лежить на столі мертва та нерухома, а цей звір — він живе й насолоджується життям…

Мов якесь запаморочення найшлося на Лізу, й перш ніж хто встигнув отямитися, вона птахою підлетіла до Романа Кажановського й нігтями вп’ялася в його ненависну пику.

— Вбивце! Вбивце! Ненавиджу!

Роман ухопив її за руку.

— Заберіть від мене цю скажену!

Та куди там! Нелюдська сила раптом наповнила руки Лізи, й вона почала безжально шкрябати цю ненависну пику, бажаючи роздерти її в шмаття й жалкуючи лиш, що має такі короткі нігті. Роман Якович щось кричав, верещала маман, але вона трішки отямилася лише тоді, коли знайомі, рідні руки охопили її за стан, а над вухом пролунав тихий голос:

— Лізо, люба, не треба! Відпусти його, він своє ще таки отримає, я тобі це обіцяю. Заспокойся, заспокойся і йди до мене.

Й вона ослабила хваткість, випустила закривавлену, пошкрябану пику Романа Яковича й притулилася до Ярослава усім тремтячим тілом.

— Він убивця, він убив Мері!

Ярослав міцно пригорнув її до себе.

— Так, люба, й він своє отримає.

Ліза звела погляд, але поглянула не на роздратованого, злого Романа. Hі, її погляд притягнули до себе інші очі. Чорні, мов темна ніч, люті та холодні очі Данила Кажана — вони зараз дивилися на неї з виразом крижаної ненависті з вродливого лиця Таїси Кажановської — тихої, майже непомітної Таїси. На якусь мить риси її вродливого лиця помутніли в очах Лізи, й посталося перед нею те страшне й холодне обличчя спаленого чаклуна, колишнього ченця Данила Кажана.

Ліза здригнулася. Темрява почала обгортати її!

Вона застогнала й почала осідати в руках Ярослава.

***

Минуло декілька днів.

Мері поховали поряд із Парасею та Яшею, й для Лізи на землі маєтку з’явилися вже не дві, а три дорогі серцю могилки. Й кожної днини Ліза приходила сюди й згадувала весь час сетру, усе те дороге та любе серцю, що закарбувалося в нім назавжди.

Мері…

Вона поховала її, вона бачила її нерухому в труні, цілувала холодне, мармурове мов чоло, йшла за труною до цього місця, кидала сиру землю на домовину сестри, а ось до цих пір усе не йнялося віри в те, що Мері вже немає посеред живих людей. І якою страшною смертю померла, що поховали її невідспіваною й помолитися за неї тепер немає можливості.

Занапастила душеньку свою безсмертну.

Що ж ти наробила, Мері, що ж ти накоїла, квіточко?

Й через кого все то?

Але згадувати зараз про Романа Кажановського Ліза не бажала. На похорон він не з’явився, й маман від Софії Григорівни довідалася, що виїхав він до Петербурга другого дня після самогубства Мері, прихопивши з собою ту свою вдовицю Широкіну. Чого він так перестрашився, Ліза не знала, та підозрювала, що у від’їзді тім скорім без втручання Ярослава не обійшлося. Чоловіка не питалася, він теж мовчав, але від’їзд Романа Яковича був усе ж до кращого — вона б не змогла спокійно дивитися на його пихату пику.

А серце боліло… Господи милосердний, та як же воно болілося в неї й не бажало ніяк заспокоюватися, й Ліза не знала, чи загоїться в ньому коли страшна рана від утрати сестри. Але життя продовжувало котитися далі, й вона мала продовжувати жити, якою б важкою не була для неї кожна година, кожна днина власного життя. Та мала жити, тим більш зараз, коли вже мала під серцем маленького.

Їхнє з Ярославом дитя… Дитя кохання…

Озирнувшись, Ліза поглянула навкруги, на вдягнені в пишне зелене вбрання дерева, густе piзнотрав’я, якусь наче чарівну, дивну, але безперечну красу маєтку й подумала, що саме тут, на цій гарній землі, й буде зростати дитя, що є в неї під серцем, й, можливо, ще ті, котрі колись народяться в них з Ярославом. Й будуть вони Кажановськими, й ця земля, така ненависна для неї спочатку, — вона буде їхньою рідною землею, й вони будуть любити її так само сильно, як і Ярослав. І вона теж спробує полюбити цей маєток і будинок — заради Ярослава та майбутніх діток.

До будинку Ліза тої днини повернулася вже під самий вечір. Ярослава ще не було з міста, куди поїхав у справах, і будинок без чоловіка видавався для Лізи таким порожнім та чужим. Вона повечеряла разом з маман та Софією Григорівною, Таїса ж до столу не вийшла знову. А Ліза з того лише раділася… Той випадок, коли взрівся їй на лиці сестри Романа Яковича Данило Кажан… Ліза часто думала про нього й не могла все зрозуміти, чи то ж взрілося їй таке, напівосліплій від горя, чи й справді було? Таїса весь цей час майже не виходила зі своїх покоїв, і навіть ховати Мері не пішла. Вона мов уникала Лізу… Дивна, дивна вона була геть, ця Таїса, та чи мала ж вона силу свого пращура-чаклуна? Хто ж його знає, можливо, щось і мала, була безперечно потаємною та відлюдькуватою, геть не схожою на брата.

Повечерявши без особливого бажання, Ліза піднялася до покоїв, думаючи про те, чи ж скоро повернеться Ярослав.

А в покоях у неї господарювала ставна, пихата Оксана.

Побачивши її, неприємно здивована, Ліза зупинилася посеред кімнати.

— Що ти тут робиш?

Оксана присілася перед нею з виглядом цариці.

— Мене пані прислали вам прислужувати.

— Яка пані?

— Так Софія Григорівна.

Ліза нахмурилася.

— А Наталка ж де?

Оксана повела гарним оком з довгими віями.

— Захворіла. Вам же відомо, яка вона ненажера, хоча й худа, а, як коза та, завжди щось хрумкає. Ось і зжерла щось не те — тепер стогнеться та скімлить у себе.

— А чому тебе прислали?

Оксана перенизала пишним, округлим плечем.

— Так хіба ж я знаю? Трапилася пані під руку…

— Добре, можеш не продовжувати. — Ліза пройшлася кімнатою, холодко поглянула на Оксану. — А тепер іди, роздягтися я можу й сама.

На лиці Оксани промайнув дивний вираз.

— Але ж, пані…

— Йди! — коротко та владно кинула їй Ліза й обернулася до свого туалетного столика з дзеркалом.

За