Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

сльози. Бо старець прохав за ним не плакатися… Але ж плакати так кортіло, та й як було не плакати, коли серцю так боляче, коли цей янгол-охоронець відходить від них, а він же врятував Лізу з дитям, він зібрав останні сили, аби прийти на допомогу.

— Моліться за мою душу грішну, — тихо шепотів Софроній, зітхаючи. — А ти, пане, пробач сестру, не дозволяй серцю своєму зачерствіти у злі на її нещасну, невпокоєну душу.

Ярослав важко зітхнув.

— Не можу, отче, поки не можу.

— Треба, пане, треба.

— Вона ж ледь не відняла в мене найдорогоцінніше в житті — Лізу та наше дитя.

Старець поглянув із сумом.

— Господь наш палачів своїх пробачив, і ти не віднайдеш спокою, допоки не пробачиш покійну.

— Я спробую.

Старець поглянув на Лізу.

— І ти, пані, не забувай грішного Софронія, молися за мене.

Ліза відчула, що починає все ж плакати.

— До кінця життя свого вас не забуду.

Нахилившись, вона поцілувала зморщену старечу руку, розплакалася, омила руку його слізьми гарячої подяки, а коли підняла голову, старець уже не дихав. Ярослав притулив її до себе, й сльози її не були важкими, а світлими й трішки дивними.

— Він відкрився мені, що замолоду був кріпаком на ймення Дмитро й убив панського наглядача, котрий зґвалтував його сестру, — тихо промовив Ярослав, простягаючи руку й заплющуючи неживі, застиглі сірі очі отця Софронія. — Потім він утік до монастиря й усе життя плакався через те вбивство, котре вкоїв у люті. Вродився він надто запальним, але все життя каявся й просив Господа пом’якшити норов його.

Ліза тільки плакала тихо.

Ярослав зітхнув.

— До віку не зможу забути я того, що зробив для мене цей немічний старець. У місті мене затримали, почав горіти дах нашого міського будинку. Й ще не догасили пожежі, як примчав молодий послушник і прокричав, що старець наказує мені негайно мчати до маєтку, бо пані моя у великій небезпеці, зло намагається її знищити. Лізо, ніколи в житті не гоновив я свого коня так швидко. До воріт маєтку він увірвався змилений, будинок спокійно спався, а до нього вже ледь дибав Софроній, опираючись на руку молодого послушника. Він навіть єгумена не став будити, аби запрягали коляску, сам пішов із останніх сил. — Він загойдав Лізу в обіймах, поцілувавши в скроню. — Якби ти лиш знала, що відчув я біля дверей наших покоїв, коли почув ті страшні звуки — й ти ж там була одна, наодинці зі злом, а двері замкнено. Й де сили в мене взялися вибити їх.

— Вона кохала тебе, дуже кохала… — озвалася Ліза.

Ярослав поморщився.

— Не треба, люба, я не хочу зараз говорити про Таїсу. Усе життя вона була для мене сестрою, а вчора я побачив перед собою ворога. Лютого, небезпечного ворога. Ні, вона не кохала мене по-справжньому, бо коли б кохала, то не завдала б стільки болю. Й я на хочу більш говорити про неї. Зараз треба знайти послушника й сповістити про смерть старця, нехай заберуть його до монастиря.

Він звівся на ноги й рушив до дверей, але на порозі зупинився й обернувся до Лізи.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він, приголубивши дружину поглядом та лагідно всміхнувшись.

На вустах Лізи задрижала слабка усмішка.

— Я теж тебе кохаю.

— Тепер усе буде у нас добре, — упевнено відказав Ярослав Кажановський і вийшов геть.

Ліза зітхнула, поцілувала спочилого старця в зморщене високе чоло, ухопивши ніздрями дивний, мов квітковий запах, змішаний з ладаном, й усміхнулася крізь сльози.

— Прощавайте, отче.

За дверима почулося жалібне скавучання. То був Карай, котрого Таїса невідомо як замановила до підвалу й зачинила там. Впустивши собаку, Ліза притулилася до вірного пса, похолонувши від думки, що Таїса могла вбити це віддане створіння й тільки дивом цього не зробила. Можливо, не хотіла завдати Ярославу болю ще й цим.

— Скучив? — запиталася в собаки й, приголубивши його, відійшла до вікна.

Карай послідкував за нею.

Страшна, напружена й безсонлива ця ніч давалася взнаки, а може, то стан у Лізи був такий, але раптом до неможливого захотілося спати, залізти під ковдру й поснути. Та вона продовжувала стояти, мов охороняючи тіло любого рятівника, й думати об тім, що все навкруги наче змінювалося й робилося іншим, і змінювався навіть сам будинок. І вона сама, на відміну від нещасної Марфи Кажановської, була ладна полюбити це місце. Вона — Єлизавета Кажановська, котра майже ненавиділа «Гніздо Кажана», раптом відчула, що була тепер готовою його полюбити.

А за вікном, мов у відповідь на це її зародження любові, народжувався новий день — сонячний, ясний та неймовірно світлий, як лице почилого Софронія, як очі Лізи, котра вперше бачила всю красу маєтку, осяяного вранішним сонцем. Тепер вірила вона, що той дух Данила Кажана, той злий дух, що блукався коридорами будинку, пішов назавжди. Пішов, гонимий слабкою старечою рукою, в котрій звершилася дивна сила Божа.

Над «Гніздом Кажана» зійшлося сонце.

Лютий-травень 2015 року

м. Кременчук