Дарина Гнатко - Гніздо Кажана

Теплі руки обійняли Лізу, й, прихопивши свічку, вони вийшли в темний коридор. Старий великий будинок спав, укрившись пухнастим вкривалом темряви, тільки вони пленталися тим коридором, і за ними слідував Карай. Біля дверей кімнати Мері він раптом захвилювався й заскавучав.

Ліза тихенько постукалася.

У відповідь лише тиша.

— Стукайся гучніше, вона міцно поснула, — промовив Ярослав і почав заспокоювати собаку.

Ліза постукалася гучніше.

Й знову лиш тиша за дверима кімнати Мері.

Після Лізи почав стукатися Ярослав, але Мері не відповідалася, й тоді він просто штовхнув двері, котрі виявилися відчиненими.

Ліза увійшла й завмерла на порозі.

Мері в кімнаті не було.

— Цікаво, куди могла помандрувати твоя сестра посеред ночі? Треба пошукати її на першому поверсі… — Не договоривши, Ярослав поглянув на ліжко, й папірець на блакитному ситцеві подушки вони з Лізою помітили одночасно. Й чомусь при вигляді того простого шматочка паперу серце Лізи нарешті засмоктало недобре передчуття. Тривога, що прокуняла в ній увесь день, прокинулася також і заплескалася з такою силою, що Ліза ледь утрималася на ногах. Вона заклякла на одному місці, спостерігаючи, як Ярослав бере до рук того клятого білого маленького папірця й розгортає його, але як же повільно він його розгортає, а потім читає, мовчки читає, й лице його робиться вкрай похмурим, а серце Лізи вогнем обпікає страх. Чому він мовчить? Й чому дивиться на неї так дивно?

Вона прокашлялася.

— Ярославе… що там?

— Лізо, ти тільки заспокойся…

— Що… що вона написала?

Ярослав важко зітхнув.

— Багато б я погодився віддати, аби тільки не казати тобі цих страшних слів, Лізо…

— Ярославе, не страши мене…

— Вона пише, що не хоче й не зможе жити без Романа… це лист прощання з тобою й вашою маман…

— Ні… Вона не може цього зробити, — захитала головою Ліза, але серце вже підказувало їй, що так — Мері це зробила. Але ж як? Чомусь пригадалася далека Мотря, котра втопилася з туги за Данилом Кажаном, потім бабця Ярослава, його перша дружина… У Лізи похолонуло серце.

— Річка… — ледь володіючи вустами, прошепотіла вона й, обернувшись, кинулася геть у пітьму коридору, не зваживши на крик Ярослава:

— Лізо, стій!

Але вона бігла вперед, не звернувши уваги на той крик, і страх за сестру змушував її забутися про все, навіть про обережність. Й вона могла б розбитися, впавши на темних східцях, коли б не Ярослав, котрий підхопив її однією рукою, а другою тримав свічку.

— Лізо, заспокойся…

— Річка… вона пішла туди… ми маємо встигнути…

Але вони не встигнули.

Ліза бігла, що є сили, сковзаючись на слизькій від дощу землі, а попереду ледь не летів Ярослав. Вона падала декілька разів, бруднила рідким багном білу свою сорочку, падала, забиваючись, але з відчайною силою підводилася на ноги, з силою пекельного страху, й уперто прямувала вперед, майже не помічаючи ані холодного дощу, що пружними цівками поливав її напівоголене тіло, ані пронизливого вітру, ані грому, що тріщав над головою… Й тільки блискавиця, спалахуючи час від часу й висвітлюючи дорогу, була жаданою.

— Мері! Мері! — чувся попереду крик Ярослава, й Ліза собі намагалася крикнути, погукати сестру, та горло затискала судомина страху, й вона була спроможною лише на хрип, але серце відчайно продовжувало кликати сестру, нехай і геть безголосо.

Берег, що видавався таким далеким від дому в темряві цієї негожої ночі, раптом опинився так близько. Замурзана, уся в багнюці, Ліза ледь не втикнулася в широку спину Ярослава, котрий застигнув нерухомо в кінці стежки, що вела від заднього двору до берега й обривалася різко сірими водами Сули.

— Ярославе, що…

Чоловік обернувся до неї.

— Здається, ми спізнилися.

В рожевому сяйві спалахнулої блискавки Ліза побачила в руках чоловіка щось світле, а коли блискавка сяйнула прямо над ними, серце обпекло — то був білий капот Мері.

Її маленька Мері!

— Ні

— Лізо, люба…

— Цього не може бути… цього просто не може бути, — голос Лізи хрипів, і вона відчайно захитала головою. — Ні, я не вірю цьому, я не повірю, допоки не побачу власними очима тіло сестри.

— Треба дочекатися ранку…

— Я почекаю його тут!

— Лізо, не будь дитиною! Ти мокра, змерзла…

— Я не змерзла, — уперто промовила Ліза, відступаючись від Ярослава, та не втрималася на ногах, послизнувшись, покотилася прямо в річку. Річка… Десь там — у ворожих її тепер, непривітних водах лежить її маленька Мері, сестричка єдина, котру вона допомагала виховувати, котра була для неї, мов рідна дитина… Мері, Господи, Мері, що ж ти накоїла? Але нічого, вона врятує сестру свою, врятує, як не раз рятувала в дитинстві… Й Ліза, забувши про все, поповзла було імлистим дном у річку, в глибінь її, котра приховувала в своїх смертельних обіймах Мері, та її знову зупинили сильні руки Ярослава.

— Лізо, куди тебе тягне?

Ліза відчайно рвонулася з його рук.

— Пусти мене! Я знайду її!

— Лізо, не дури!

— Я знайду Мері!

— Зараз темно, і навіть я не зможу її знайти, хоча спробую, зараз же спробую. — Ярослав струсонув Лізу з такою силою, що вона гикнула. — Але ти пообіцяєш мені, що будеш слухняно сидіти на березі поряд з Караєм і до води навіть на крок не підійдеш.

Ліза швидко хитнула головою.

— Обіцяю.

Ярослав на мить міцно притулив її до себе.

— Коли тобі заманеться знову полізти до цієї небезпечної проклятої води, пам’ятай — ти тепер усе в моєму житті й коли з тобою трапиться щось, то я твоєї втрати не переживу. — Він швидко, але міцно поцілував Лізу в холодні вуста й поставив на берег. — Я люблю тебе!

Хвиля ніжності та любові до чоловіка на якусь мить витисла з серця біль за Мері, але ось він стрибнув у річку, й Ліза полишилася одна, й лише Карай чатував поряд, бігаючи колами й час від часу тоскно завиваючи. Й біль зі страхом з новою силою накинулися на Лізу, а в серці відчай боровся зі слабкою надією — а раптом Мері ще жива, а раптом…

Пустка навкруги — ворожа, похмура пустка, й тільки грім тріщить над головою й блискавиці освітлюють все довкола, лискуче відбиваючись у водах неспокійної, вбивчої річки — річки, котра відібрала в неї Мері… Грім над її головою в якусь