Марчін Цішевський - Врятувати президента, Марчін Цішевський

зброя – і потрапив десантникові в щоку. Куля, що рухалася по діагоналі, вийшла крізь скроню з іншого боку голови у вражаючому фонтані крові.

Кшептовський важко біг, накульгуючи й хитаючись, його живіт стиснуло від страху. Він упав на коліна, впритул до нерухомого тіла. Кіка лежала на спині, її очі були нерухомі, обличчя біле, як папір. Кров великою плямою витекла з рани на грудях і вбиралася в землю.

Станіслав дивився на хмарне небо застиглими від жаху очима, ніби скаржився Богові на жорстокість, яка спіткала її. Він ненавидів себе: він запізнився з ударом на частку секунди, надто повільний і млявий, щоб допомогти їй.

- Ні, – прошепотів він.

Смерть Кікі була за межами його розуміння. Адже вони планували випити, можливо, навіть у Києві, як тільки розберуться з витоком. Вона пообіцяла йому розповісти, чому, маючи гарну роботу та успіх, вирішила приїхати до української столиці. Вона мала розповісти про свого чоловіка, який все більше віддалявся від неї – настільки, що з показною байдужістю поставився до звістки про від’їзд дружини в Україну на місяць чи навіть більше.

Сташек зупинив витіок крові і приклав вухо до її рота. Непотрібні зусилля: через шум бою нічого не було чути. Він схопив Кіку за зап’ястя. Пульсу не відчував. Він відчайдушно сподівався на те, що помилявся. Спробував ще раз — і знову нічого. Поляк безпорадно озирнувся, шукаючи допомоги...

- Сволоти йобані! – раптом скрикнув він і з розмахом вдарив ногою по трупу десантника. Йому від цього не стало краще. І все-таки він пнув ногою знову, і знову, і знову…

Він зупинився, задихаючись, і подивився на нерухоме тіло Кіки.

Лише згодом він зрозумів, що не повинен був цього робити. В її інтересах, заради її важко відновленої душевної рівноваги краще було б запам’ятати її такою, якою вона була раніше: усміхненою, доброю до людей, чуйною. Це не можна було порівняти з хворобою і смертю Ядвіги, але Кіка протягом багатьох років була незмінним орієнтиром у його житті. Він міг покластися на неї, і по-своєму відповідав їй тим же самим. Тепер вона була просто млявим тілом.

Він не міг вирішити, що робити далі.

- Вона живе? – раптом почув він за спиною голос

Українські медики, незважаючи на загрозу повторного нападу, з'явилися на місці катастрофи.

- Боже, як би я цього бажав, – безпорадно відповів він.

Зосередившись на Кіці, він не помітив, що знову наближається небезпека. Він почув близький брязкіт кулеметів; черга пролетіла над його головою і влучила в одного з медиків, який почав кликати на допомогу маму і Бога. Лише тоді поляк схаменувся. Кілька росіян йшли назустріч і стріляли від стегна. Він рефлекторно опустився нижче й відкотився набік, проклинаючи власну дурість, але, на щастя, не випускаючи з рук гвинтівку.

Він цілився, стріляв, мазав, але поклав десантників на землю. Вони були добре навчені та швидкі. Розбіглися, а потім відкрили вогонь. Кулі вибивали землю прямо перед носом закопанця. Принаймні це відвернуло його увагу від безпорадних рятувальників. Він опустив голову й задумався. Старі звички поверталися надто повільно. Багато років тому він перестав бути військовим, і мислення та дії поліцейського увійшли йому в кров.

Проти нього було четверо. Може п'ять. Ніяких шансів.

Він почав повзти задом наперед. Щось смикнуло. На щастя, прострелили лише рюкзак. Він прискорився, тягнучи за собою снайперську гвинтівку.

Стрілянина не тільки посилилася, а й змінила тон.

Кшептовський наважився підняти голову. Однак під час аварії другої вантажівки хтось вижив і все ще мав здатність боротися. У тіні перекинутого автомобіля двоє військових стояли на колінах і стріляли в росіян. Ефективно. Один із десантників завмер і перестав стріляти. Через деякий час замовк другий. Інші втратили інтерес до Кшептовського і перевели вогонь на більш небезпечного суперника. Для цього їм довелося змінити позицію.

Закопанець затамував подих і за десять секунд вистрілив шість разів. Стрілянина припинилася остаточно. Раптову тишу перервав звук машини швидкої допомоги, яка рушила з місця.

Адреналін, викинутий під час бійки, на повній швидкості катався по його венах. Серце калатало в грудях. Він відчув мурашки на передпліччях і спині.

Українці побачили його, коли він піднявся.

Вони обережно наближалися, поклавши зброю на плечі. Він не давав їм приводу для нервування; гвинтівку тримав в руках, щільно до тіла, стволом догори, але не забуваючи зміняти обойму.

Вони зупинилися.

- Хто ти? – вигукнув один.

- Поляк, – рефлекторно відповів Сташек. Він зовсім забув, що був консультантом Держдепу США. Він думав про Кіку – більше нічого не було важливим.

- Що ти тут робиш, поляк?

- Я доброволець, – згадав він російське слово для волонтера. – Вони напали на мою машину… сволоти… і на мою приятельку… – не міг він закінчити.

В очах бійців спалахнуло розуміння.

- Добре стріляєш, поляк, – сказав ведучий розмови. – І у тебе гарна гвинтівка. Що ти хочеш робити?

- Я мушу йти.

- Куди ти хочеш йти, поляк?

Той махнув рукою в бік, де точилася битва. Вертольоти сердито дзижчали. Вибухи ракет, що розриваються, глухо дзвеніли. Монотонно ревли кулемети.

- Ти куди хочеш піти? – У голосі бійця була недовіра. Тепер це була його війна.

- Я доброволець, – повторив він, ніби це щось пояснювало.

- Ми з резервної роти. Можеш іти з нами.

- Гаразд.

А потім із нерухомим, наче висіченим у камені обличчям повернувся до машини, одягнув бронежилет і каску (тільки тепер виявилося, що Толяк подумав і про це) і одяг на спину рюкзак. Гвинтівку він знайшов майже відразу - вона лежала в траві прямо біля нього. Він вихопив із багажника запасні набої та запхав у рюкзак.

Бій ставав все більш запеклим. Зросла кількість військових, які вижили під час атаки вертоліту. Семеро з них рушили в бік аеропорту, в тому числі один з автоматом. Плюс Кшептовський наприкінці.

Пройшовши кільканадцять кроків, він побачив Барбару Завадську.

***

Війна!

Боже, будь ласка, зроби так, щоб мені не треба було б бути тут. Викликай шторм, ураган, землетрус. Нехай це місце йде до біса, і вбий мене разом із ним, якщо немає іншого шляху. Зроби так, щоб я не був тут, я вас благаю. Курва мать, вони всі збожеволіли.

Війна!

За останні кілька хвилин Вільгат став дуже вправним у плавному переході від молитви до матюків і в інший бік. У нього і так вже була внутрішня проблема прийняти наказ про відправку ескорту українських ІЛів і почати його лояльно виконувати. Гаразд, він якось собі пояснив це. У ситуації стратегічної невизначеності, в якій