Світлана Талан - Букет улюблених квітів

Італії, Людмила знала, що родичі живуть у скруті, але воліла про те не думати, насолоджуючись власним ситим життям.

«Хіба тоді думалося про старість? — міркувала Людмила, дивлячись у вікно. — Тоді гадалося, що кожен має жити своїм життям. У голові не вкладалося, що настане час отримувати те, що комусь у свій час дала. Що я дала сиротам? Чи допомогла інваліду сестрі піднімати дівчаток? Могла б допомагати, цікавитися їхнім життям, приїжджати та запрошувати до себе, а не зробила нічогісінько. Тепер час пожинати те, що посіяла. Коли своїми руками посіяла байдужість, то тепер нічого дивуватися».

Людмилі було боляче та страшенно сумно, але життя тривало, і вона вирішила, що треба укладати угоду на купівлю будинку.

«Я мушу спокутувати перед Галею й Тамарою свою провину, — зробила висновок жінка. — Повинна їм допомагати зараз, але чим?»

Розділ 85

Тамара повернулася додому й полегшено зітхнула, побачивши, що там нікого немає. Вона хотіла побути на самоті, осмислити почуте. Її душу шматували суперечливі почуття — то ненависть до материного вбивці, то добрі спогади про Славу, який викликав у неї довіру з першого дня знайомства. Тамара ненавиділа його та любила водночас. Вона не могла зрозуміти себе, адже так мріяла знайти свого батька! Яким же гірким розчаруванням було дізнатися, що її батько є ненависним убивцею матері. Жінка намагалася знайти йому виправдання, бо насправді той не мав наміру прирікати матір на смерть! Але чому він покинув її помирати на тій нічній дорозі? Тамара думала, що спробувала би зрозуміти його і, може, навіть простити, якби батько тоді не покинув маму на дорозі, а зізнався у скоєному та відбув заслужене покарання.

— Принаймні він, як батько, повинен був знайти свою доньку, знаючи, що вона залишилися сиротою, — міркувала Тамара. — Боягуз. Дбав лише про себе! То за це я маю його пробачати?

Щойно зробивши такий категоричний висновок, жінка відчувала, що поринає в новий вир суперечливих відчуттів. Вона думала, що маму не повернути, тож чи варто відмовлятися від спілкування з батьком?

— Схоже, він кається у скоєному, жалкує, — переконувала себе. — Добре, що хоча б зараз у нього вистачило мужності все розповісти.

Тамара згадала про Марину. Їй, напевно, зараз також несолодко. Вона хотіла їй зателефонувати, але зупинилася: Марині також потрібен час, аби все добре осмислити й не схибити.

Тамара цілу ніч не спала. Усе життя перебрала у пам’яті, мов переглянула кінострічку. Уранці випила каву, помила чашку, аж тут почула, як у сусідній кімнаті подав голос її мобільник.

— Томо, ти де зараз? — пролунав у слухавці Маринин голос.

— Я вдома.

— Не підкинеш мене, щоб я забрала свою автівку?

— Гаразд. Коли?

— Я заїду до тебе.

— Чекаю.

Подруги їхали мовчки. Тамара не наважувалася запитати Марину, що вона вирішила, і чекала, поки та сама почне говорити. Було видно, що рішення подрузі далося нелегко. У неї припухли повіки та почервоніли обведені темними колами очі. Тамарі кортіло дізнатися, як почувається хворий, але язик не повертався промовити слово «батько».

— Ось тут усе трапилося, — сказала Марина, попросивши пригальмувати на узбіччі. — Тут стояла його машина, — вказала вона рукою. — Не хочеш запитати, як він?

Тамара звернула увагу, що Марина уникає називати чоловіка на ім’я.

— Як він? — запитала.

— Уже краще. З лікарем розрахувався щедро.

— Ти з ним залишилася?

— А ти мене засуджуєш? — Марина зупинила на подрузі погляд.

— За що? Кожен із нас має право на свій вибір.

— Я його кохаю. Справді. Кохання... воно все прощає.

— Мабуть, так, — без жодної емоції, сухо зронила Тамара.

— А ти?

— Що я?

— Ти простиш його? Він місця собі не знаходить.

— Подумаю, — кинула Тамара.

Назад до міста жінки поверталися різними автівками. Тамара посигналила подрузі на прощання та звернула до своєї вулиці. У дзеркало заднього огляду вона побачила, що Марина рухається за нею. Тамара зупинилася біля подвір’я, наблизилася до машини подруги. Марина вийшла до неї та попросила її не хвилювалася, бо є ще одна новина.

— Що ще? — запитала Тамара. — Здається, вже все з’ясували.

— Ні, Томо, не все. Ти тільки не лякайся, прошу тебе.

— Чи можна мене ще чимось здивувати? Хлопці мої зранку вже телефонували, у них усе гаразд, у сестри — також.

— Ідеться не про них... Розумієш, Томо... Слава ще дещо розказав. Ти поїхала, не дослухала його, а він мусив розповісти... Хотів, але не встиг, — схвильовано та незв’язно говорила Марина.

— Маринко, ти можеш нормально пояснити? Ну ж бо, не тягни кота за хвіст!

— Я навіть не знаю, як почати, щоб ти... Не була шокована...

Тамара взяла подругу за плечі, трусонула її.

— Кажи вже! — категорично звеліла.

— Тоді то був не привид.

— Ти про що? Про якого привида?

— Ти розповідала, що вночі, під час спалаху блискавки, бачила свого Марка, — нагадала Марина.

— Так. І що? — Тамара насторожилася.

— То був справді Марк, — на одному подиху сповістила Марина.

— Що?! Який іще Марк? — майже прошепотіла Тамара.

— Твій Марк.

— Н-н-е розумію...

— Слава сказав, що твій чоловік живий! — випалила Марина. — Він його добре знає. Це він у нього стріляв, бо вважав, що Олег — син твій і Славка.

Тамара постояла трохи в заціпенінні, а потім голосно розсміялася.

— Ну й жарти у твого Слави! — крізь сміх спромоглася витиснути вона.

Марина взяла її за руки, подивилася просто в очі.

— Томо, Марк живий, ти мене чуєш?!

Тамара різко замовкла. Вона тупилася у подругу невидючими очима, ніби не розуміючи, де перебуває і що з нею діється.

— Томочко, Марк живий, і він тут, у нашому місті, — повторила Марина.

— Де він? — ледь чутно запитала Тамара.

— Слава йому зателефонує, і він до тебе прийде. Хочеш?

— Аби покійник навідався до мене з могили? — Тамара криво та сумно всміхнулася. — Нехай іде, я хочу його побачити.

— Коли йому можна прийти?

— За годину. Я маю випити заспокійливе, — кинула Тамара й мовчки поплелася до двору.

Розділ 86

Галина й Паоло сиділи поруч на дивані. Чоловік тримав жінку за руку, вона ж схилила голову йому на плече.

—