Світлана Талан - Букет улюблених квітів

дівчину. То був жарт, який у такої чистої та невинної дівчини, як Еля, викликав шок. Вона втекла від мене тієї самої ночі.

— Чому... ви її... не шукали? — з неприхованим хвилюванням запитала Тамара.

— Томо, я не знав її прізвища, не спитав, де вона живе, я взагалі нічого про неї тоді не знав. Спробував знайти на роботі, але хазяїн кафе також не знав прізвища Елі, бо дівчина не була офіційно влаштована, як і її подруга Марина. Я ж звернувся туди тоді, та дівчата вже звільнилися.

— Але ви мусили її знайти! — вигукнула Тамара.

— Так, мусив, але був молодий самовпевнений дурень і вважав, що забуду Елю, як інших дівчат, — зізнався чоловік.

— Вдалося забути?

— Намагався. Одначе за кілька років по тому, приїхавши до міста, я випадково, від знайомого, дізнався, що той бачив Елю з донькою. Я зрадів такій новині й узявся за пошуки знову. Я навіть придбав коштовну каблучку, щоби подарувати їй на знак подяки за доньку.

— Знайшли Елю? — глухо запитала Тамара.

— Так. Зовсім випадково.

— Як і де? — різко кинула два слова Тома.

— Той самий знайомий зателефонував і сказав, що бачив, як Еля з донькою зайшла до якогось будинку, і назвав адресу, — пояснив Слава. — Тоді я чекав їх неподалік... довго чекав і вже вирішив, що мій знайомий помилився і в темряві навряд чи вони кудись ітимуть. Я виїхав на дорогу та побачив її.

Схоже, що чоловік дійшов до найболючішого епізоду свого життя. Він глибоко вдихнув і продовжив:

— Вона впізнала мене і злякалась... Я почав переконувати, що кохаю її і навіть дав каблучку... Еля відмовлялася її брати, ми сперечались... Вона говорила, що не хоче мене бачити, і благала дати спокій, а я просив стати моєю дружиною або хоча би познайомити з донькою.

— Чому замовкли? — озвалася Тамара. — Розкажіть, що було далі.

— Зараз, — зронив він.

— Мені цікаво, яку зараз байку вигадаєте?

— Чому байку?

— Далі... Я знаю правду, бо була свідком, — пролунали Тамарині слова.

— Як це?

— Ви, Славо, розповідайте, а я послухаю. Мені стало дуже цікаво!

— Зараз мені немає сенсу щось приховувати, хоча моя правда болюча.

— По вас не дуже видно, що ви страждали, — саркастично зауважила Тамара, і Марина, не зовсім розуміючи, про що йдеться, здивовано глипнула на подругу, потім — на Славу.

— Еля мені в усьому відмовила і сказала, що ніколи не покаже доньку, щоб я її не програв у карти. Я розлютився, психонув, сів у машину та рушив з місця, — розповідав чоловік. — Одначе раптово осягнув, що зараз можу втратити Елю назавжди, і різко здав назад... Авто зачепило її. Еля впала на асфальт, ударилася головою, — і чоловік замовк.

— Називайте все своїми іменами, — порадила стиха Тамара. — Ви вбили мою маму та покинули її на дорозі. Я все це бачила, бо була неподалік, за кущем.

— Славо... Це... правда? — голос Марини здригнувся, коли вона промовила ці слова.

— Правда, Маринко. Ти обрала не того чоловіка, — видушував він із себе гіркі слова. — Я вбив людину, і ця смерть тепер на моїй совісті. Я покинув її, бо злякався... Так, я боягуз і вбивця. Із цим тягарем я жив до сьогодні й житиму до скону.

— Ні, не може бути! — у відчаї вигукнула Марина. — Славо, скажи, що це неправда!

— Правда, Марино, чиста правда, вперше за багато років. І звуть мене не Слава. Це ім’я прилипло до мене ще з юних літ, так мене називав і Маріуш. Моє справжнє ім’я Ростислав, а прізвище Бортник (я змінив його на Горник). Мені здавалося, що, розпочавши нове життя, з новим іменем, я забуду те, що накоїв колись із необережності, але пам’ять... Це така річ, у якій не можна залишити те, що хочеш викреслити, що бажаєш не згадувати, — виливав біль із душі Горник. — Тому я приїхав сюди, щоб знайти свою доньку й у всьому зізнатися. Я пішов на кладовище до могили Елі того дня, коли туди мала прийти її донька (щоправда, не знав, що у мене дві доньки).

— Щоб спокутувати свій гріх, ви щороку присилали на могилу мами її улюблені квіти? — уточнила Тамара. — Яка низька ціна за людське життя!

— Вибачте, Томо. Утім я знаю, що мені нема прощення.

— Лілії ночами також ви мені приносили? — запитала Тамара, підвівшись зі стільця.

— Ні, не я, — заперечив він. — Тепер ви знаєте все і можете мене покинути.

— Що й зроблю негайно! — відкарбувала Тамара, прямуючи до виходу.

— Зачекайте, я ще дещо мушу вам розповісти! — почув Маріуш голос Горника та поквапився вислизнути на вулицю непоміченим.

Те, що він почув, зруйнувало його задум. Маріуш хотів побути на самоті й усе добре обмізкувати.

Розділ 84

За один день Людмила встигла оглянути кілька будинків і зупинитися на одному з них. Невеликий, охайний, із косметичним ремонтом, у тихому місці, він її повністю влаштовував. Жінці хотілося порадитися ще з кимось до того, як сказати своє остаточне «так», і вона зателефонувала Тамарі, попросила приїхати.

— Вибачте, але я сьогодні ніяк не зможу, — відповіла та.

Людмила зв’язалася з Галиною та покликала її разом із Паоло.

— Візьміть таксі, аби швидше дістатися, — порадила Людмила, — я розрахуюся.

Незабаром Паоло з Галиною були в будинку, обійшли його, обдивилися всі кімнати.

— Непогано, — підсумувала Галина.

— Мамо Людо, тобі тут жити, не мені, — сказав їй названий син.

— Вам подобається? — запитала тітка.

— Аби вам добре та зручно було, — стенула плечима Галина.

Жінка помітила, що й Паоло, й Галині зовсім байдуже, де вона житиме та в яких умовах.

«Тамара не захотіла приїхати, а могла б уділити хоча б крихту свого часу родичці», — подумала Людмила.

Вона провела Галину та Паоло й залишилася в порожньому будинку сама. На душі була така сама пустка. Повертаючись на батьківщину, жінка сподівалася жити поруч із родичами, на рідній землі, а вимріяна зустріч виявилася не такою вже й теплою. Людмила зрозуміла, що втраченого не повернути, вона ніколи не стане рідною і близькою тим людям, яких колись покинула у біді. Перебуваючи в