Меган Міранда - Ідеальна незнайомка

звуків усередині чутно не було. Я спустилася вниз – що далі, то вужчими сходами до пошарпаних чорних дверей – і вставила ключ у замок. Він застряг на половині. Довелося щосили тягнути, щоб висмикнути його звідти.

Можливо, замінили, встановили нові замки, подумала я. Утім, судячи з вигляду, той ключ узагалі був для іншого типу замка. Я повернулася на вулицю, де звідкись із-під землі здіймалися клубки диму. Спробувала уявити дівчину, що спускається тими сходинками, її тупотіння я завжди чула, чекаючи вдома.

Алкогольної крамнички поруч уже не було. Тепер там продавали сандвічі. Ніхто її тут не згадає. Але ж не могла вона потрапляти до нашої квартири геть непомітно?

Я полізла по підказки до коробки. Еммі залишила там усе, що варто було зберегти, заклеївши сріблястим металізованим скотчем. Зелена запальничка з надписом «Я

Пляж» – такі можна знайти в будь-якій сувенірній крамниці по всьому Східному узбережжю. Утім, попільничка та магнітик мали певні виняткові ознаки, і я вирішила з’ясувати, звідки Еммі могла їх поцупити. Побувала у тьмяних, просякнутих запахом мускусу барах, заглядала у вітрини нових яскравих закладів на місці колишніх обдертих кафетеріїв. Вирушила за адресою на магнітику з колишнього місця роботи Еммі. Бар у південній частині міста, в якому я ніколи раніше не була.

У барі було темно – вочевидь, світла не вмикали навмисне. Назва була досі та сама, що й на магнітику. Мене зустріла офіціантка, в джинсах і синій футболці з назвою пабу.

– Я б хотіла поговорити з менеджером вашого закладу, – сказала я.

– Малкольме! – гукнула вона, не обертаючись.

Чоловік, який щойно протирав барну стійку, рушив до мене, на ходу засовуючи ганчірку в задню кишеню темних джинсів.

– Чим можу вам допомогти? – запитав він.

– Сподіваюся, що допоможете, – сказала я. – Я розшукую жінку, яка працювала тут вісім років тому.

На вигляд йому було років тридцять із хвостиком. Він широко розплющив очі.

– Сумніваюся, що зможу вам у цьому допомогти. Я почав тут працювати приблизно чотири роки тому.

– Мені потрібне тільки ім’я. Імена тогочасних барменів.

– Ви з поліції? – запитав він. Хоча бачив, що не з поліції. – Не думаю. Але навіть якщо так, треба буде шукати десь серед старих паперів.

Якийсь відвідувач попросив увімкнути на телевізорі інший канал, і Малкольм залишив мене чекати.

– Не захотів шукати? – запитала офіціантка. – Це комплекс зверхності. Думає, що він тут кращий за нас усіх, бо закінчив коледж. – Вона говорила, не дивлячись у мій бік. – Зрештою, тоді й так половині дівчат платили неофіційно. Як її звали, люба?

– Еммі Ґрей, – сказала я. – Може, просто Еммі, байдуже, з яким прізвищем.

Вона на мить замислилася, а тоді захитала головою.

– Я тут уже десять років, ніколи не чула такого імені. Нагадайте, коли саме це було?

– Улітку, вісім років тому. Приблизно мого зросту, темне волосся. Їй було двадцять із чимось.

– Та тут більшість із такими прикметами, – усміхнулася дівчина.

– Амелія Кент? – запитала я, але вона знову захитала головою. – Аммі?

– На жаль, мабуть, я вам не допоможу. Ви впевнені щодо імені?

Вона підозріло подивилася на мене, вперши руку в бік, але я її не звинувачувала. Я ж навіть імені до ладу не могла назвати.

Я вкотре подумала про жінку, яка не хоче ніде світитися. На якийсь час вона Амелія Кент. Потім відкидає це ім’я вбік і стає кимось іще.

– Лія Стівенс? – стишивши голос, запитала я.

Її очі засвітилися.

– Лія. Здається, щось знайоме. Так! Лія. Вона влаштувалася тільки на одне літо, правда?

Я відчувала, як очі полізли на лоба, обличчя закам’яніло.

– Я її пам’ятаю. Пам’ятаю, бо шеф був у захваті від неї. Казав: «Бідова дівчина». Проте не скажу, що я її добре знала. А що вам потрібно від Лії? Як вона, до речі?

Я захитала головою, в мене перехопило подих.

– Це все, що мені було потрібно.

Приміщення навколо пронизливо задзижчало – пересторога, яку чула тільки я.

Якось ми були з Еммі в барі і в мене щез гаманець. «Тішся, що з тобою нічого не сталося, Ліє, – сказала тоді вона. – Це просто речі».

Усі мої кредитки. Водійське посвідчення. Я присвятила декілька тижнів, щоб обійти відповідні установи, і декілька місяців, щоб відновити втрачене. А що вона тим часом із ними робила? Зі мною?

– Дякую, – сказала я, відступаючи за двері на вулицю.

Отже, все було не випадково. Нічого не трапилося ненароком, не було мимовільних причин та наслідків.

Навіть тоді, Ліє. Вона використовувала тебе навіть тоді. Вона повернулася не по коробку. Те, по що вона весь час поверталася, була я.

Я вийшла на денне світло, примружилася від яскравих відблисків сонця на шибках, прислухалася до гуркоту вантажівок на сусідніх вулицях. Цікаво, де ж вона була? Тоді й зараз?

На зворотному шляху до свого авто я завітала до публічної бібліотеки, відкрила електронний каталог і спробувала ще раз знайти якусь інформацію про Бетані Джарвіц. Не всі статті доступні в інтернеті, а надто такі давні. Я проглядала публікації за ті дати, які знайшла у статті про пожежу. Це було в архівних копіях всіх провідних тогочасних газет. Я знайшла декілька згадок, які пропустила першого разу. Одна з них була надрукована в середині червня, вісім років тому, коли ми почали мешкати разом у тій підвальній квартирі:

Бетані Джарвіц затримали минулого тижня завдяки анонімному повідомленню. Її звинувачують у підпалі та ненавмисному вбивстві Чарльза Сандерсона, 32 роки, мешканця Нью-Бредфорда, штат Пенсільванія. Сьогодні вранці вона визнала свою провину в обмін на пом’якшення покарання. Іншу особу, підозрювану в причетності до цього злочину, досі не встановили.

Перед повідомленням було надруковане те саме фото Бетані з відеозапису камери спостереження. Зображення було зернисте, мозаїчне, але цього разу кольорове й не збільшене, тож можна було роздивитися не лише лице. Поруч із нею на фото була ще одна особа. У темному каптурі на голові, який приховував обличчя, згорблені плечі.

У нижній частині знімка мою увагу привернула кольорова плямка. Щось яскраво-зелене в руці Бетані. Я нахилилася до екрана, збільшила зображення, поки воно не перетворилося на мозаїку з окремих кольорових квадратиків – неоново-зелених з украпленням червоного. Запальничка. Запальничка з коробки Еммі. Червоне сердечко в кулаку