Антон Дмитрович Мухарський - I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

— Но вєдь не я же подмєшивал туда мишьяк?

— Ето єщьо прєдстоіт виясніть слєдствію.

— Так что, я тєпєрь отсюда нєвиєздной?

— Однозначно! Пока ти находішься под слєдствієм, тєбя нікто із страни нє випустіт. Тем болєє, что у тєбя нєт паспорта.

— О мати-земле! — схопився я руками за голову.

— Да, ти попал, чувак!

— І что совсєм нєт способа отсюда сбєжать?

— Только нелегально. Услуга стоит двє тисячі фунтов. Я могу помочь, но грошикі впєрьод.

— Да откуда мнє взять такіє дєньжища!?

— Нє знаю, чувак, думай... Кстаті, вот справочка, подтвєрждающая твою лічность. Всєгда носі с собой, — протягнув мені складений учетверо синій папірець.

Про мої пригоди в колективі ніхто не знав. Ми домовилися з Катериною, аби вона піднімала рейвах тільки тоді, коли я наступного дня не з’явлюсь на виставу.

Оскільки в означений час я з’явився у гримерці, то вона наче й не панікувала. Але коли я подав їй знак вийти до коридора, повисла в мене на шиї й розридалася.

— Я так хвилювалася за тебе, так хвилювалася.

— Тихше, заспокойся, моя хороша, все добре..., — гладив я її рукою по волоссю, вже стовідсотково розуміючи, що то знов до мене прийшла любов!

Відразу ж після вистави, посадивши кохану в автобус, я попензлював у бік Роял Сіркус, і вже за сім хвилин натискав кнопку дзвінка біля дверей у пральню «Олд чайна».

Двері мені відкрила руда дівка, що звалася Сарою. Була вдягнута набагато пристойніше, ніж позаминулої ночі і майже без макіяжу.

— Хай! Чи можу я побачити Наташу? — спитався з порога.

— Так, проходь. Вона зараз із клієнтом, але як звільниться, то спуститься вниз.

— Я на вулиці почекаю. Покурю.

Я чекав Наташу півгодини, а коли вона вийшла на вулицю, запропонував прогулятися в сусідній цілодобовий «Бургер Кінг». Замовивши по стейкхаус-меню з колою, ми всілися за дальній столик, де я переповів їй події останньої доби. Насамкінець спитав поради щодо пропозиції Станіслава втекти з країни за дві тисячі фунтів.

— Це підстава, чувак! Тебе реально провокують, аби ти утнув лажу. Подібна послуга коштує не менше ніж десятка, якщо в тебе є кримінальне обтяження. Я вже дізнавалася. І затям, якщо тебе спіймають на спробі незаконно перетнути кордон, то це точно буде капець. Посадять, як два пальці об асфальт. У місцевому правосудді існує презумпція невинності. Їм ще треба довести твою провину з отруйною горілкою, а це не так легко. Натомість за незаконну торгівлю тобі максимум загрожує депортація. Здається, просто беруть на понт, аби ти вляпався у справжню халепу. Це номер мого пейджера, — повія вирвала з блокнота листок жовтуватого аркуша. — Знаєш, як ним користуватися?

— Понятія нє імєю.

— Вот село нєасфальтірованноє! Набіраєш спєрва с обичного тєлєфона номер оператора, потом, когда на том конце поднімут трубку, називаєш номер абонента, а потом надіктовиваєш сообщєніє до двєнадцаті слов, котороє прідьот мне вот на ету штуку.

Вона поклала на стіл невеликий пластиковий прямокутничок із заокругленими кутами і рідкокристалічним екраном.

Нагода скористатися цим чарівним засобом зв’язку трапилася наступного дня.

«Треба зустрітися. Можу після вистави, як і позавчора», — продиктував повідомлення тітці в рурці, яка зрозуміла мене тільки з третього разу, бо я якось неправильно формулював фразу англійською, перестрибуючи з презент контініус на паст індефініт.

Сьогодні я вперше в житті був на справжньому кримінальному допиті, де з дозволу адвоката підписав декілька офіційних протоколів. Слідчий у подробицях розпитував про те, як я доправив горілку до Шотландії, коли і кому її продавав, скільки за те брав грошей, чи бачив, як хтось куштував мій товар, чи куштував його сам.

— Да у мєня єщьо дома двє бутилкі «Украінской с перцем» стоіт за шторой на обратную дорогу. Могу в слєдующій раз єму на пробу прінєсті, — усміхнувся до адвоката, що явно не оцінив мого гумору, але дорогою додому потайки поцікавився:

— Ну, что ти рєшил по поводу нєлєгалочкі через граніцу?

— Єщьо подумаю...

Але головним було не це. А те, що у новинах офіційно сповістили, що Мак-Лоха було вбито!!! Його тіло знайшли з перерізаним горлом десь у районі Ньюхевена.

І найважливіше! Журналісти це вбивство пов’язували саме зі справою про отруєння горілки, бо відразу після цієї новини прокрутили відео, зняте якимось німецьким оператором біля Відьомського джерела на Роял Майл. На кадрах добре помітно, як чувак, дуже схожий на жабу, передає капітану королівської гвардії пляшку «Столичної», випорпуючи її зі звичайного пакета «Скотмід».

Далі були кадри, зняті іншим журналістом біля Інформаційного центру, де та сама жаба продає горілку звичайним городянам, в той час як за її спиною велика чорна мавпа спілкується з двома жевжиками в сірих майках «Eton high school».

Саме з цього приводу я хотів порадитися з Наташею, бо готовий був під присягою дати суду свідчення проти цього старого підараса, який перебрався у костюм мавпи саме в день відкриття фестивалю.

Проте коли в призначений час я прийшов до борделю, то побачив біля будівлі купу поліціянтів в оточенні нечисленних о цій вечірній порі перехожих, що стояли біля жовтих люмінесцентних стрічок.

— Що тут трапилося? — поцікавився у молодої парочки панків-безхатченків.

— Якась чувіха викинулася з вікна. Оно лежить...

Серце моє забилося частіше, коли я впізнав ці довгі красиві ноги й густу гриву русявого волосся, що стелилося тротуаром, змішане з чорною кров’ю.

— «Бургер Кінг». Під столом, — зачувся ззаду напружений шепіт.

За моєю спиною стояла Сара.

— Вона просила тобі це передати на словах: «„Бургер Кінг“. Під столом». А тепер тікай швидше.

Я намагався не панікувати.

Навіть знайшов у собі сили відстояти невеличку чергу до єдиної працюючої каси, замовивши каву з молоком. І лише потім неквапом сів за дальній столик, за яким ми з Наташею перекушували два дні тому.

Удаючи, буцім уважно роздивляюся рекламний флаєр, я непомітно забрався рукою під стіл, намацавши на звороті прикріплений пластирем пухкий пакет. Відклеїти пластир і запхати пакет за пояс було справою трьох секунд. І тільки сівши у порожнє таксі й переконавшися, що за авто ніхто не стежить, я наважився перевірити його вміст.

Поруч із червоним запрошенням та згорнутою навпіл запискою там лежало дві тугі пачки купюр по п’ятдесят фунтів.

Розгорнувши записку, в рідкому світлі нічних ліхтарів я прочитав:

«Ні в коєм случає нє возвращайся домой!»

Авто якраз зупинилося