Антон Дмитрович Мухарський - I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

на яскраво освітленому перехресті. Коли ж ми рушили далі, літери попливли перед очима і я попросив водія увімкнути світло в салоні.

«Єслі ти чітаєш ету запіску, значіт мєня уже нєт в живих. Я прєдупрєділа Сару, чтоби она передала тебе ето посланіє, єслі со мной что-то случіться. Вмєстє с запіской ти найдьош в конверте десять тисяч фунтов і пріглашєніє на паті 23 августа. Пообєщай, что ти обязатєльно посєтішь ето собраніє. Но только тайно. Возможно, тебе удастся узнать что-то новоє. Мєня сєгодня тоже визивалі в поліцию і я дала свєдєнія протів Мак-Лоха і єго банди.

Ні в коєм случає нє возвращайся домой і нє общайся со Станіславом. Ето подстава. После паті у тєбя єсть два вихода. Єслі узнаєш что-то крімінальноє, сразу єдь в Лондон і сдавайся мєсной поліциі, но ні в коєм случає нє SCDEA. Оні тут все куплєни. Просі програму защіти свідєтєлєй і попробуй вийті на лорда-канцлєра Уільяма Трейсі. Он сможєт організовать масштабную провєрку в шотландской крімінальной поліциі. Укатай етіх продажних гадов вдрєбєзгі і пополам. Єслі нєт — тікай. Внізу указан телефон. Контактноє ліцо зовут Адам. За десять тисяч он вивєзєт тєбя із страни. Держись, хохол. Жизнь — суровая штука. Но ми побєдім! Наташа».

Я не мав причин їй не довіряти. Труп луганської повії перед борделем був найкращим підтвердженням серйозності її слів.

— Де тут найближчий готель? — поцікавився я у водія, попросивши його зупинити авто. Ми вже майже вибралися на Лейт Уок. Порившись у мапі міста, він назвав кілька місць.

— Але зараз фестивальні дні. Боюся, всі готелі забиті під зав’язку. Можу запропонувати вам гарний пансіон на околиці міста. Усього п’ятдесят фунтів за ніч зі сніданком.

— Окей. Поїхали.

Глава одинадцята

У четвер, 22 серпня 1996 року, за п’ять хвилин до початку вистави «Злочин і кара» головний режисер київського антрепризного театру «Золоті ворота» Альфред Трюфель забрався на стілець у гримерній.

— Увага, дорогі друзі, у нас надзвичайна подія! — звернувся голосно до трупи. — Сьогодні на виставу не з’явився головний актор Орест Капітанський. Тому його роль виконуватиме Цар-Підлядський, що вже має досвід подібних форс-мажорів. Він подаватиме репліки, як знає і як вміє. Ваше завдання бути максимально зібраними і готовими в будь-який час підтримати товариша!

— Ех, Марфуша, нам лі бить в печалі? — підморгнув спантеличеним колегам Цар.

— Але це ще не все! — продовжив Трюфель. — Окрім Капітанського, сьогодні на виставу не з’явився Клим Микитович Жуков. За моїми даними, — тут він уважно глянув у бік Лажі, — Жуков люто забухав. Можливо, навіть з Каштанським. Але це не привід відміняти виставу. Оскільки, згідно з укладеним контрактом, у разі зриву вистави на трупу буде накладено штраф. А це позначиться на сумі можливої премії... Тому сьогодні роль Порфірія Петровича зіграє артист Лажа. Який одночасно гратиме і роль Мармеладова! Удачі вам, Семене Леонідовичу... І вибачайте, якщо минулого разу я трошки погарячкував.

— Буває... — розправив плечі Лажа, гордо глянувши на колег.

Минулої ночі водій-пакистанець завіз мене в пансіон «Kirk-hill Mansion», розташований у живописній місцині Горбрідж, кілометрів за десять на південний захід від Единбурга.

Величезний особняк у вікторіанському стилі із затишним холом, невеличкою скляною прибудовою ресторану та старовинним парком мав стати моїм прихистком принаймні на три доби, за які я заплатив наперед з грошей, що залишила мені Наташа.

Наступного ранку, гарно підкріпившися яєчнею з беконом, свіжими круасанами та міцною кавою, я пішов прогулятися парком весь у роздумах, як би його діяти далі?

Зрештою, дійшов висновку, що єдиним ланцюжком, придатним для спілкування з навколишнім світом, могла бути тільки Катерина.

Спитавши на рецепшені номер автобуса, що міг би доправити мене до Единбурга, я опівдні висунувся в центр, вирішивши заздалегідь підготуватися до карнавальної вечірки, що чекала на мене в п’ятницю. У запрошенні значилося: «Dresscode — luxury carnival style».

Але спершу зайшов у магазин «С&А», де придбав підсумок на пояс, в який склав гроші, запрошення на вечірку, записку від Наташі, а також візитівку вчорашнього таксиста, якого звали Арфан, з номером його пейджера. Вчора, після щедрих чайових, він, прощаючись, запропонував: «Якщо треба, я готовий вас возити в місто і назад за півціни».

Після «С&А», слідуючи настановам шпигунських романів, завітав до модної перукарні, де зголив собі бороду, лишивши підковоподібні вуса за модою 1970-х років. У лад до вусів попросив виголити мені потилицю і скроні, владнавши на голові довгого білявого чуба. Із дзеркала глянув на мене справжній лихий козарлюга з хитрим прищуром очей.

Потім, майже до самих сутінків, я вештався місцевими вінтажними бутиками, намагаючись підібрати костюм, який, з одного боку, відповідав би вимогам «luxury carnival style», а з іншого — був придатним для прогулянок містом.

Зрештою, зупинився на образі ковбоя «Мальборо».

Бутики ховалися в підворіттях старовинних будинків у центрі міста. Перший, в який натрапив, називався «Нарру Nations», як та ідіотська пісенька гурту «Ace of Bace». У магазині далеким відгомоном чиєїсь юності звучав голос Елвіса Преслі. Я був тут єдиний покупець.

Продавчиня, дама років п’ятдесяти з гаком, відклала убік журнал, піднялася зі свого закутка й рушила назустріч, питаючи, чим вона може мені допомогти.

З того бутика я вийшов, тримаючи в руках два пакунки. В одному лежала індіанська замшева куртка з бахромою, розшитою бісером. А в другому — червона сорочка апаш, нашийна хустка і мексиканський ремінь з великою золоченою бляхою у вигляді бичачого черепа. За все це, поторгувавшись, я заплатив сто двадцять п’ять фунтів.

Тепер лишалося підібрати капелюха, штани та взуття. Все це я знайшов у крамничці «Бонні і Клайд», стіни якої прикрашали портрети з автографами американських кінозірок 1950-х років.

Тут я придбав яскраво-сині джинси кльош та ковбойські чоботи з квадратними носками, за які виклав двадцять п’ять та п’ятдесят фунтів відповідно. Джинси були абсолютно нові.

— Де ви такі берете?

— Шукаємо по всьому світу. Зокрема ці, з колишнього розподільника для членів уряду Східної Німеччини. Пролежали на складі двадцять п’ять років. А ті строкаті светри, — продавець вказав у дальній кут магазину, — з Лос-Анджелеса. Уявляєте, контейнер з ними було заарештовано у 1976-му році, де він з того часу простояв невідкритим.

У наступному магазині «Божевільна бабуся» я вподобав собі нового чорного ковбойського капелюха за тридцятку.

— Можна перебратися у вас в примірочній? — запитав у господаря.

— Та будь ласка...

Я перестрів Катерину по дорозі в