Шевченко Т. Г. - Кобзар, Шевченко Т. Г.

сміялися над ним!

Вони цю страву носом чують.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Сидить сотник на причілку

Та думку гадає,

А Настуся по садочку

Пташкою літає.

То посидить коло його,

Руку поцілує,

То усами страшенними

Сивими пустує,

Ну, звичайне, як дитина

Пестує старого.

А старому не до того,

Іншого якогось,

Гріховного пестування

Старе тіло просить!..

І пальцями старий сотник

Настусині коси,

Мов дві гадини великі,

Докупи сплітає,

То розплете та круг шиї

Тричі обмотає!..

А вона, моя голубка,

Нічого не знає.

Мов кошеня на припічку

З старим котом грає…

 

Сотник

Та одчепись, божевільна…

Дивись лишень: коси,

Мов русалка, розтріпала…

А чому ти й досі

Ніколи не вплетеш кісники

Оті, що тітка привезла?..

 

Настуся

Якби пустили на музики,

То я б кісники заплела,

Наділа б жовті черевики,

Червону б юпку одягла,

Заквітчала б барвінком коси…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Сотник

Стривай, стривай, простоволоса!

Дурненька, де б же ти взяла

Того барвінку заквітчатись?

 

Настуся

А коло тину! там такий

Поріс зелений, та хрещатий,

Та синій! Синій-голубий

Зацвів…

 

Сотник

Не будеш дівувати!

 

Настуся

А що ж, умру хіба?

 

Сотник

Ба ні,

А снилось восени мені,

Тойді, як щепи ми щепили,

Як приймуться… мені приснилось,

Як приймуться, то восени

Ти вийдеш заміж.

 

Настуся

Схаменись!

І щепи ваші поламаю…

 

Сотник

І як барвінок зацвіте…

 

Настуся

То я й барвінок позриваю.

 

Сотник

А од весілля не втечеш!

 

Настуся

Ба ні, втечу, та ще й заплачу!

 

(Плаче)

 

Сотник

Дурна ти, Насте, як я бачу,

І посміяться не даси…

Хіба не бачиш, я жартую.

Піди лиш скрипку принеси

Та з лиха гарно потанцюєш,

А я заграю…

 

Настуся

Добре, тату…

 

(І веселенька шасть у хату)

 

Сотник

Ні, трохи треба підождать.

Воно б то так! та от що, брате:

Літа не ждуть! літа летять,

А думка проклята марою

До серця так і приросла…

А ти вже й скрипку принесла?

Яку ж ми вчистимо з тобою?

 

Настуся

Е, ні! стривайте, цур не грать.

А то не буду й танцювать,

Поки барвінку не нарву

Та не заквітчаюсь. Я зараз!

 

(Іде недалечко, рве барвінок, квітчається і співає. А сотник налагоджує скрипку).

 

Сотник

Отже одна вже й увірвалась.

Стривай, і другу увірву…

 

Настуся

(вертається заквітчана, співаючи)

 

«Якби мені крила, крила

Соколинії,

Полетіла б я за милим,

За дружиною.

Полетіла б у діброву,

У зелений гай,

Полетіла б, чорноброва,

За тихий Дунай».

 

(Тим часом, як вона співає, у садочок входить молодий хлопець в солом՚яному брилі, в короткому синьому жупанку, в зелених шароварах, з торбиною за плечима і з нагаєм).

 

Петро.

З тим днем, що сьогодня! Боже помагай!

 

Настуся.

Тату! тату! Петро! Петро! Із Києва прийшов!

 

Сотник.

А, видом видати, слихом слихати! Чи по волі, чи по неволі?

 

Петро.

По волі, тату, та ще й богословом…410

 

Сотник.

Ов!

 

Настуся.

Богословом?! Аж страшно!

 

Сотник.

Дурна, чого ти боїшся!

 

(Підходить до сина, хрестить його і цілує)

 

Боже тебе благослови, моя дитино! Настусю! поведи його в покої та нагодуй, бо він ще, може, й не обідав.

 

Петро.

Та таки й так. (Іде в світлицю з Настусею)

 

Сотник

(сам)

І дарував же мені бог

Таке дитя, такого сина!

І богослов уже. Причина,

Причина мудрая. (Задумується). Чого?

Чого я думаю? У попи,

А як не схоче, то на Січ,

І там не згине вражий хлопець.

Іти лиш в хату… От ще річ:

Заставить треба богослова,

Щоб дома байдиків не бив,

Щоб він, гуляючи, навчив

Настусю заповідь, щоб знову

Не довелось дяка наймать,

Як для покойної. А знаю,

Без цього вже не повінчає

Отець Хома… Піти сказать,

А то забуду…

 

(Іде в хату)

 

* * *

Жить би, жить, хвалити бога,

Кохатися в дітях,

Так же ні: самому треба

Себе одурити,

Оженитися старому

На такій дитині!

Схаменися, не женися:

І вона загине,

І сам сивим посмішищем

Будеш в своїй хаті,

Будеш сам оте весілля

Повік проклинати,

Будеш плакать, і нікому

Ті сльози старечі

Буде втерти, не женися!

І гич не до речі!

Дивися: рай кругом тебе,

І діти, як квіти;

За що ж ти їх, молоденькі,

Думаєш убити?

Ні, старий мій чепуриться,

Аж бридко дивиться!

А Настуся з богословом

Заповіді вчиться.

Он дивіться: у садочок

Вийшли погуляти,

Удвох собі походжають,

Мов ті голуб՚ята.

А старого нема дома,

То їм своя воля

Награтися. Дивітеся:

Там коло тополі

Стали собі та й дивляться

Одно на другого.

Отак ангели святії

Дивляться на бога,

Як вони одно на друге.

І Петрусь питає:

 

Петро

Чом же ти оце, Настусю,

Справді не читаєш?

 

Настуся.

А хіба я школяр, чи що? Не хочу, та й годі.

 

Петро.

Хоч одну невеличку заповідь сьогодні вивчи, хоть п՚яту.

 

Настуся.

І п՚ятої, і шостої, ніякої не хочу.

 

Петро.

То піп і не вінчатиме ніколи, як не вмітимеш!

 

Настуся.

Байдуже, нехай собі не вінчає.

 

Петро.

А зо мною?

 

Настуся.

І з тобою нехай собі… Е, ні, нехай повінчає!..

 

Петро.

Та читай же, а то…

 

Настуся.

А то що ти зробиш?

 

Петро.

Поцілую, ось побачиш!

 

Настуся.

Хоч як хочеш цілуй собі, а я таки не читатиму!

 

Петро

(цілує її і примовляє)

Оце тобі раз! оце тобі два!

 

А сотник виглядає з-за тину і входить в хату, не давши знаку.

 

Настуся

(пручається)

Годі-бо вже, годі! Незабаром батько прийде, треба справді читать.

 

Петро.

А! тепер і читать!

 

Сотник

(виходить з хати)

Діти, годі вже вам учиться! Чи не час обідать?

 

(Петро і Настуся мовчки ідуть у