Chigozie Obioma - Рибалки

ніж наважитися підняти ляду, але вона випала в мене з руки й грюкнула назад, ніби опираючись. Шум налякав пташку, що сиділа на мандариновому дереві, і вона з гучним криком полетіла геть. Я почекав, поки розвіється пил, що здійнявся з потрісканого бетону, коли ляда з силою гупнула донизу. Тоді знову підняв ляду на криниці й зазирнув усередину. Усе, що я побачив, було сонце, що світило з-позад мене на поверхню води, показуючи дрібний пісочок на дні та пластмасове відерце, що наполовину загрузло у глину. Я дивився уважно, затуляючи очі від сонця, поки не переконався, що брата там немає. Тоді я прикрив криницю, важко дихаючи, бо засмутився через свою похмуру уяву.

Вигляд зброї переконав мене у справжності й відчутності нашої місії, неначе мені щойно сказали про неї вперше. Коли мій брат повертав її під ліжко, я згадав усе, що сказав того ранку батько. Я згадав школу, в яку б ми ходили разом із білими людьми, щоб отримати найкращу західну освіту, про яку батько завжди говорив, ніби то був якийсь шматочок раю, котрий невідомим чином не дався йому самому. Але в Канаді тієї освіти було вдосталь — як листя у лісі. Я хотів туди поїхати і хотів, щоб мій брат поїхав зі мною. А от він і досі говорив про річку, про те, як нам треба засісти на березі й чекати на скаженця, і тоді я вигукнув:

— Ні, Обе!

Це заскочило його зненацька.

— Ні, Обе, не робімо цього. Слухай, ми їдемо до Канади, ми там житимемо, — я продовжував, користуючись його мовчанням і збадьорившись від власної сміливості. — Не робімо цього. Краще поїдьмо туди, ми виростемо й станемо, як той Чак Норріс чи Коммандо, а тоді повернемося й застрелимо його або навіть…

Я замовк посеред фрази, бо він почав хитати головою. І тоді, тільки тоді я побачив лють у його сповнених сльозами очах.

— Що? Що таке? — затинався я.

— Ти дурень! — вигукнув він. — Ти не тямиш, що мелеш. Хочеш утекти, умкнути до Канади? А де Ікенна? Де, я питаю тебе, де Боджа?

Він говорив, а прекрасні канадські вулиці втратили в моїх думках усю чіткість.

— Ти не знаєш, — сказав він. — Але я знаю. Я знаю, де вони зараз. Можеш іти — мені не потрібна твоя допомога. Я сам усе зроблю.

Всі видива дітей на велосипедах одразу зблякли в моїй уяві, і мене захопило раптове й відчайдушне бажання догодити йому.

— Ні, ні, Обе, — сказав я. — Я піду з тобою.

— Не підеш! — закричав він і вискочив за двері.

Тоді я трохи посидів нерухомо, боячись залишатися в кімнаті й злякавшись, що мої померлі брати почули, як я не хочу за них мститися, бо мій брат попереджав мене, що вони можуть почути все, і я пішов на веранду й примостився там.

Мого брата довго не було, і я гадки не мав, куди він ходив. Посидівши трохи на веранді, я перейшов на заднє подвір’я, де на шворці для випраної білизни висіла одна материна барвиста раппа. Зачепившись за низьку гілку, я видерся на мандаринове дерево й усівся там думати про все підряд.

Коли пізніше повернувся Обембе, він подався просто до нашої кімнати. Я зіскочив з дерева, пішов за ним, став навколішки й почав благати, щоб він прийняв мене до себе.

— Хіба ти вже не хочеш їхати до Канади? — спитав він.

— Без тебе — не хочу, — відповів я.

Він трохи постояв нерухомо, а тоді перейшов на інший бік кімнати й мовив:

— Устань.

Я так і зробив.

— Знаєш, мені теж хочеться поїхати до Канади. І саме тому я хочу швидко впоратися з цим і почати збирати речі. Ти ж пам’ятаєш, що батько поїхав робити нам візи?

Я кивнув.

— Зрозумій же, якщо ми поїдемо з Нігерії, не зробивши цього, то не матимемо щастя. Слухай, що я скажу, — мовив він, підійшовши ближче. — Я старший за тебе і знаю набагато більше.

Я кивнув, погоджуючись.

— Тож, чуєш, я й кажу тобі, що як ми подамося до Канади, не зробивши цього, то зненавидимо те життя. Ми не будемо щасливі. Хочеш бути нещасним?

— Ні.

— І я не хочу, — сказав він.

— Ходімо, — переконано мовив я. — Я хочу це зробити.

Але він вагався.

— Правду кажеш?

— Правду, — сказав я, без кінця киваючи головою.

— Гаразд, тоді ходімо.

Уже перевалило за полудень, і на землі скрізь темними фресками повиступали тіні. Мій брат сховав зброю надворі попід вікном, замотавши вудки у стару раппу, щоб їх не помітила мати. Я чекав, поки він сходить до нашого вікна й принесе вудки. Він дав мені ліхтаря, якого теж узяв з собою.

— Це на випадок, якщо доведеться чекати до темряви, — пробурмотів він. — Зараз найкращий час, ми точно застанемо його там.

* * *

Ми вийшли ввечері, як рибалки, котрими колись були, несучи вудки з гачками, замотані у старі раппи. Вигляд горизонту пробудив у мені потужне відчуття дежа вю. Він увесь залився рум’янцем, а над ним висіла червона куля сонця. Йдучи до фургона Абулу, я помітив, що дерев’яний вуличний стовп лежав повалений, навислу над дорогою лампу розбито на друзки, а дроти, що тримали її патрон, розмоталися, і флуоресцентний рефлектор низько звисав на них над землею. Ми обходили місця, де могли зустріти людей, котрі знали нашу історію і котрі б співчутливо і навіть з підозрою дивилися б нам услід, якби ми потрапили їм на очі. Ми планували залягти на скаженця в заростях трави есан, над стежкою, що вела до річки.

Поки ми чекали, мій брат розповів, як раніше бачив над Омі-Алою якихось людей у дивних позах, котрі ніби вклонялися якомусь божеству, і він сподівався, що цього разу їх там не буде.