Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Радянські конвоїри схопили Шатравку й замінили його фінські кайданки на тісні радянські, замкнувши їх якомога щільніше, що спричинило йому нестерпний біль. Шатравку посадили на заднє сидіння «газика», в якому пахло бензином. Коли «газик» рушив, він усе ще не міг заспокоїтися. «Знаєте, — сказав Шатравка своїм конвоїрам, — Фінляндія — країна, створена для людей. Тож краще бути в’язнем у Фінляндії, ніж жити на волі в СРСР». На це конвоїри сказали, що його скоро судитимуть.

«Нехай. Відсиджу три роки й усе одно перетну кордон. Так чи інакше, а вирвусь із цього комуністичного пекла».

«Про що ти кажеш, які три роки? — сказав молодий лейтенант. — Тобі п’ятнадцять дадуть».

Чотири «газики» з утікачами проїхали ґрунтовим шляхом довкола якогось озерця і зупинилися біля будинку, що стояв у лісі. Шатравку провели до кімнати, де горіло світло і стояв довгий стіл, укритий червоною скатертиною. З одного боку стола сиділи фінські офіцери, з іншого — радянські. Радянський полковник запропонував Шатравці сісти й пояснив, що його запрошено сюди як свідка передачі його документів представниками фінської влади радянським прикордонникам. Йому треба було розписатися за кожний документ.

«Ясно, — сказав Шатравка, — але чи не можна спочатку зняти кайданки? Бо інакше я не зможу розписатися».

Полковник розпорядився зняти кайданки. Майже нестерпний біль у руках, що сягав ліктів, почав зникати, але Шатравці все ще було важко ворушити пальцями. «Ваші кайданки кращі за радянські», — сказав він фінам, і ті посміхнулися на цей комплімент.

Нарешті Шатравка дав знак, що готовий, і почав розписуватися за свої документи. Після цього один із офіцерів знову став надягати йому кайданки.

«Можна не так міцно?» — спитав Шатравка.

«Не затягуйте сильно», — наказав полковник.

Шатравку вивели й покликали до кімнати його брата.

Валерій Церн, молодий радянський німець, стояв на людному вокзалі в Чернівцях і вивчав розклад потягів на високо встановленому табло, розмірковуючи, чи варто йому сідати на дизельний потяг до Вадул-Сірета — містечка на радянсько-румунському кордоні. Вадул-Сірет містився в забороненій прикордонній зоні, тож подорожувати туди без дозволу було ризиковано, але Валерій мав сподівання, що звідти йому вдасться перебратися до Румунії пішки.

У цей вологий і задушливий літній вечір Церн перебував у нерішучості. У Москві він познайомився з дисидентами й знав, що невдалі спроби перетину кордону закінчуються таборами або психлікарнею. Водночас атмосфера брехні в Радянському Союзі ставала вже нестерпною. Церн стояв і спостерігав, як група німецьких туристів прощається зі своїм інтуристівським гідом і сідає на потяг до Бухареста. «Дивно, — думав він, — за кілька годин вони перетнуть кордон. Румунія — соціалістична країна, але принаймні вони здолають цей кордон».

Потяг на Вадул-Сірет відходив опівночі. Врешті-решт, о 23:30, Церн наважився ввійти до вагона і сів на одну з дерев’яних лавок, навпроти огрядної жінки в квітчастій шалі, яка подивилася на нього промовистим поглядом. «Якщо вас заскочать у Вадул-Сіреті без дозволу, то негайно заарештують», — сказала вона. «Мені нема чого боятися, — відповів Церн, — я місцевий».

Опівночі потяг вирушив із Чернівців.

Церн жив в українському місті Харцизьку і вперше почав серйозно думати про втечу, коли зазнав утисків під час служби в армії — після того, як на політзаняттях не погодився з характеристикою Західної Німеччини як «капіталістичного пекла». Однак вирішальним поштовхом стало відхилення його заяви на еміграцію до ФРН.

Спочатку Церн задумав перетнути кордон із Туреччиною. Проте коли він приїхав до Батумі й побачив дозорні вишки вздовж моря, то зрозумів, що шансів на успіх там мало. Тоді він поїхав до Кишинева, а там сів на електричку до Унгенів — міста на кордоні з Румунією. Однак, коли потяг в’їхав до прикордонної зони, двері вагонів автоматично замкнулись, і вийти стало неможливо. Зрештою Церн вийшов на станції Окниця в північній частині Молдавії. Він не знав, що тепер робити. Врешті-решт, помившись у місцевій лазні, він пішов уздовж залізничної колії в напрямку кордону і наприкінці дня опинився на станції Восканці Чернівецької області. Там він помітив жінку, що стояла з коровою перед хатою біля станції і попросив у неї українською мовою скибку хліба. «Піди до панотця, — відповіла та, — він щось тобі дасть». Церн провів ніч на станції, а вранці попутною вантажівкою добрався до іншої сільської станції, де сів на електричку до Чернівців.

О пів на третю ночі потяг до Вадул-Сірета прибув на Глибоку — останню зупинку перед прикордонною зоною. Там він мав стояти до 4-ї години ранку, і Церн вийшов і пішов на безлюдну центральну площу міста. Ніч була безмісячною, і раптом йому спало на думку, що замість того, щоб їхати далі до Вадул-Сірета, менш ризикованим буде спробувати дійти до кордону пішки від Глибокої. Він залишив центральну площу, пройшов трохи до сортувальної станції і там заглибився в ліс.

Впродовж двох годин Церн ішов крізь ліс, густо зарослий акацією та чагарником, продираючись через кущі та гілки й дослуховуючись шуму потягів, щоби не збитися з курсу. Нарешті він побачив станцію, залиту яскравим світлом, а за нею — прожектори та дозорні вишки. Він зрозумів, що це Вадул-Сірет.

Уникаючи станції, Церн звернув на ґрунтовий шлях, який ішов у напрямку кордону. Проте коли на небі з’явилися перші смуги ранкової заграви, він несподівано побачив чоловіка, який наближався до нього на велосипеді. Злякавшись, Церн зійшов зі шляху й заглибився в ліс, де вирішив провести день, а кордон перетнути вночі.

Ставало дедалі світліше, і Церн відчув, що день буде спекот-ний. Він на кілька хвилин вийшов із лісу, щоби придивитися до дозорних вишок, що вимальовувалися попереду. На сусідньому полі почав працювати трактор. Повернувшись до лісу, Церн підвісив сушитися своє мокре взуття, дістав із кишені атлас і став вивчати мапу Румунії. Стало спекотніше, він почав пітніти. Від стоячої води болота поблизу йшов сірчаний запах, атмосфера ставала задушливою. Церн пив останнього разу ще в Чернівцях — добу тому. Нарешті він вибрався з лісу на розчищене місце, де знайшов колосся пшениці й поїв трохи зерна.

Минали години, й спрага ставала нестерпною. Час од часу Церн виходив із лісу, щоб оглянути місцевість — поля та асфальтоване шосе, що вело до Румунії. По шосе їхали іноземні автомобілі. Однак зрештою, під тиском голоду та спраги, він почав сумніватися в розумності того, що робив. Тепер йому вже здавалося, що це була безглузда ідея — з усіх країн обрати для перетину кордону Румунію.

Врешті-решт Церн зрозумів, що більше