Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

будинки були охайні й пофарбовані в яскраво-жовтий чи брунатний колір. Тут були й сараї, і вкриті асфальтом площадки для тракторів та іншої техніки. На асфальті шосе не було жодної тріщини чи ями, а вздовж дороги на дерев’яних підставках стояли бідони з молоком, і це свідчило про те, що тут не буває крадіжок.

Нарешті вони прибули до якогось містечка. Головна вулиця була заповнена машинами всіх кольорів веселки. Вітрини крамниць були такі чисті, що сяяли на сонці. У крамницях була безліч продуктів, і скрізь були клаптики землі, засаджені квітами, та яскраво пофарбовані будинки, оточені огорожею. Шатравка був у такому захопленні, що не міг відвести погляду від вітрин і не помітив, як автомобіль, в якому він сидів, повернув до території, обнесеної дротовою сіткою.

Дощ припинився, вийшло сонце. Чотирьох порушників кордону відвели до казарми й розмістили в окремих кімнатах. Шатравка ліг на солдатське ліжко і швидко заснув. Прокинувся він від того, що хтось його сердито розштовхував. Він підвівся і пішов за фіном, який привів його до кімнати, де за столом сидів худорлявий чоловік у фінському військовому однострої. Цей офіцер спитав Шатравку, чи знає він якісь іноземні мови, й отримав негативну відповідь. Тоді він став говорити ламаною російською.

«Чому ви перетнули радянсько-фінський кордон? — спитав він. — Ви знали, що Фінляндія має угоду з СРСР про повернення порушників кордону?»

«Ми збиралися до Швеції. Ми хочемо політичного притулку. Але раз ми вже тут, у Фінляндії, я прошу Вас надати нам можливість зустрітися з офіційними представниками США», — сказав Шатравка.

«Дуже добре, щодо цього ми подумаємо, — сказав фін, — але зараз я прошу Вас вибрати з цієї купи документів лише Ваші особисті».

Знайти свої документи Шатравці було неважко, і фін, перевіривши й переконавшись, що це саме ті папери, дозволив йому повернутися до своєї кімнати.

День утікачі провели в бараку, а вночі їх посадили у машини й повезли через заснуле місто. Шатравка і Романчук їхали разом. Романчук спитав російськомовного конвоїра, що сидів поруч із водієм: «Ви збираєтеся повернути нас назад?»

«Не можу сказати точно, — відповів той. — Це з’ясується в понеділок, за два дні».

Авто під’їхало до двоповерхової будівлі, і Шатравку з Романчуком провели всередину. Це була міська в’язниця. Втікачів зустрів рудобородий фін — мабуть, черговий, який розвів їх по камерах. Шатравка ліг на ліжко, але спати йому не хотілося. Він став дивитися у вікно, забране товстими вертикальними ґратами. За якийсь час він побачив надворі рудобородого фіна — той ішов у напрямку жовтого будинку, що виднівся вдалині. Поступово в будинках гасло світло, місто затихало. Лише якийсь песик пробіг повз огорожу в’язниці — він теж не спав, як і четверо прибульців із Радянського Союзу. Через двері камер вони розмовляли між собою, обмінюючись враженнями. Всі були приголомшені красою Фінляндії та визнали, що залюбки залишилися б тут жити до кінця своїх днів. Коли ж мова зайшла про можливість бути переданими назад до СРСР, всі виявили таку саму одностайність: краще назавжди залишитись у цій в’язниці, ніж повернутися до Радянського Союзу.

Вранці рудобородий фін приніс кожному з них невеличкий сніданок. Після сніданку фіни розпочали допити. Шатравку допитував приязний світловолосий молодик. Перекладачем був старший чоловік — викладач російської мови з місцевої школи.

Слідчий запитував, безперервно друкуючи на машинці відповіді Шатравки. Той розповів, як радився з юристом щодо можливості легального виїзду з Радянського Союзу, як намагався уникнути призову до армії, як порізав себе і як його запроторили до психіатричної лікарні.

«Тож ви розумієте, — говорив Шатравка слідчому, який продовжував друкувати, — якщо ви мене повернете, психлікарня мені гарантована».

Слідчий спитав Шатравку, чому він так прагнув поїхати з СРСР. «У вас там так багато гарних жінок, особливо в Ленінграді», — сказав він з усмішкою.

«Було багато причин, — відповів Шатравка цілком серйозно. — Щоденна комуністична пропаганда, від якої майже ніде подітися; наклепи та утиски чесних і порядних людей — наприклад, кампанія проти академіка Андрія Дмитровича Сахарова; низькі зарплати та загроза потрапити за ґрати за відмову працювати на державу, тобто узаконене рабство; а також той факт, що закриті кордони роблять країну схожою на концтабір».

На слідчого відповідь Шатравки, схоже, справила враження.

«Ви збираєтеся нас повернути?» — спитав Шатравка.

«У нас немає вибору, — відповів слідчий. — Ми маємо угоду з СРСР про повернення порушників кордону. Якби Ви були туристом і попросили політичного притулку, ми б Вам його надали».

Наприкінці слідчий дав Шатравці документ, надрукований фінською мовою, й попросив підписати його. Шатравка підписав, і його відвели назад до камери. Наступного дня його і трьох його супутників привезли до фінсько-радянського кордону.

Після того, як Шатравка сердито вирвав свою руку у фінського слідчого, двері мікроавтобуса зачинилися за ним, і всі машини з утікачами рушили. Проїхавши ще кількасот метрів лісом, колона загальмувала перед шлагбаумом, який позначав радянський кордон, і фінський офіцер із кількома конвоїрами підійшов до червоного «вольво», в якому сидів Сивков. Той незграбно виліз із машини, піднявся перший шлагбаум, потім другий, і Сивков опинився на тому боці.

Шатравка, розлючений до нестями, підскочив і вибив ногою вікно мікроавтобуса, яке вилетіло на асфальт разом із гумовим ущільнювачем. Фіни, що сиділи в автобусі, залишилися незворушними, ніби нічого й не трапилося. «Суомі швайн!» — вигукнув Шатравка й став плюватися через вибите вікно. Але після цього спалаху гніву він уже нічого не міг зробити, щоби відвернути неминуче.

До мікроавтобуса підійшов офіцер і сказав: «Виходьте». Шатравка вийшов, у супроводі фінів перетнув кордон і опинився в Радянському Союзі, залишивши позаду Фінляндію і весь Захід.

«Як Ваше прізвище?» — спитав худорлявий радянський полковник, який зустрів Шатравку. Поруч стояли низенький, схожий на свиню майор і дві групи по троє прикордонників із «ка-лашниковими».

«Не знаю. Я забув», — сказав Шатравка спокійно.

«Як Ваше прізвище?» — повторив полковник.

«Не знаю!» — заволав Шатравка і почав нестримно лаятися.

Фінський офіцер, що теж стояв поруч, сказав ламаною російською: «Його прізвище...»

«Стули пельку, холопе!» — вигукнув Шатравка і, намагаючись ще більше роздратувати радянських офіцерів, сказав: «Мене звати Ян Сміт».

«Його прізвище Шатравка», — вставив фін.

«Припиніть блазнювати, — сказав полковник. — Ми напишемо на вас рапорт за образу фінських представників».

«Стули пельку, ти, радянська наволоч! Мені байдуже, що ти там напишеш!» — вигукнув Шатравка.

«Заберіть цього шизофреника!» — наказав майор доволі голосно, щоб його почув Михайло, який був ще на фінській