Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

Згадую, як помахав мені рукою на прощання Стефан-Ловець. Криво посміхаюсь — і, вхопившись за мотузку, поринаю в темряву.

* * *

Ми знаходимо одне одного не одразу. Коли нарешті збираємося разом, сонце стоїть уже досить високо. Усі в подряпинах, у Алекса підбите око, у Леся садно на щоці, але серйозно ніхто не постраждав. Хлопчик, син Перепілки, посміхається до вух, його сестра дивиться навколо широко відкритими очима.

— А я гадав, ти прибріхуєш, — признається Мавр. — Коли ти розповідала… про гори…

Іржавий ліс закінчується. Навколо чудовна, нереальна краса: зелень сосон поруч із червоно-жовтими деревами і чагарниками, лимонно-жовтогарячий килим на траві, криваво-червоні клени — і синє небо над головою. Такого ніколи не буває в місті.

Але нам ніколи розглядатися. Завод близько. Я відчуваю його, як відчувають тінь на обличчі. Завод не одержав своєї здобичі. Він небезпечний. Смертельно небезпечний.

Я ледве впізнаю знайомі місця. Поспішаю відвести диких подалі від Заводу.

— Чому ти весь час оглядаєшся? — запитує Мавр.

Мені вчувається брязкіт залізних слуг Заводу, які йдуть за нами по п’ятах. Але в цьому я Мавру не признаюсь.

* * *

Дикі не звикли ходити по горах. Я збиваюся зі шляху, помилково роблю великий гак. Діти, та й дорослі, вибилися з сил — вочевидь, снодійне поліцейських лікарів не минулося марно.

Доводиться зробити привал.

Вогонь розпалити нічим. Їсти, власне кажучи, теж нічого — крім залишків сухарів із пайка погонщиці і пачки безкоштовної вермішелі, що виявилася в когось у кишені. Є вода — поруч біжить струмочок. Усі мовчать, настільки втомилися.

Що мені робити? Я чудово розумію, що єдиний порятунок для диких — у селищі трьох родів… якщо воно ще існує. Якщо нас приймуть. Незабаром похолодає, випаде сніг, це не літо, коли в лісі можна жити просто так, у курені… Не кажучи вже про те, що під боком у Заводу ніхто не може бути в безпеці.

Прихопивши розрядник, іду в розвідку. Обравши високе дерево край лісу, забираюсь на вершечок. Дивлюся на Завод: він схований жовтим туманом. Бетонним панциром проглядає саркофаг, стовбичать обпалені громовідводи, але що робиться всередині, невідомо.

Думаю про Хазяїна. Майже бачу, як він сидить у рубці чи бродить темними коридорами в окулярах нічного бачення. Чи відчуває він, що я зовсім близько?

Ворота Заводу зачинено. Який запас енергії в акумуляторах? Мусить бути якийсь запас, на випадок, якщо зміна не прийде або виявиться непридатною…

Я спускаюся з дерева. Сідаю, привалившись спиною до стовбура. Мені треба побути самій. Мені треба подумати.

«Лано, пощади їх…»

Що ж це таке, виходить, я нікого не щаджу? І дикі в біді через мене, і друзі з трьох родів загинули, і ще в місті невідомо що робиться? Біжу, як динамо-білка в колесі, та енергії в мені занадто багато, тому під’єднані до колеса лампочки вибухають замість того, щоб світити. Вибухають, вибухають…

Завод не можна зупинити, бо загинуть люди. Заводу не можна дозволити працювати, бо люди гинуть уже зараз. Не можна, не можна, не можна!

Заплющую очі. Уявляю мембрану розпилювача — як Вогненний Кін, на якому я перемогла колись Цар-матір. Щось дуже важливе, пов’язане із Заводом… Щось, що давно знаю, але про що не думала, забула через непотрібність… Якісь слова Хазяїна… Чи Голованя?!

«Мембрана вібрує, відчувши доторк людини, її вагу, ритм, тепло. Ця вібрація вступає в конфлікт із ритмом людського тіла і руйнує його, вивільняючи енергію. Людина розсипається на пил. Попіл іде у витяжку. Датчики фіксують надходження енергії на сенсори…»

Я мимоволі щулюся.

«…Але ти сильніша, ніж навіть я думав. Твоєї енергії вистачило б Заводу на цілий тиждень. Або навіть більше».

Спасибі, не треба. Я хотіла пригадати щось інше. Розмову з Голованем? Стихії збунтувалися… Завод переродився… Громовідводи оплавились…

Я уявляю бунт стихій. Як блискавки луплять і луплять у громовідводи. Не щадячи себе… Нікого не щадячи…

Проста думка б’є в мене, як блискавка.

Я підводжусь, намагаючись більше ні про що не думати, закидаю розрядник на спину і, насвистуючи з підкресленою безтурботністю, йду до місця привалу.

* * *

Дикі сидять голова до голови, радяться. Діти сплять, укриті чиїмись куртками.

— То як, готові йти? — запитую весело й недбало.

— Ну ти й витривала, — з повагою каже Ліфтер. — У тобі стільки енергії — куди там Заводу!

Посмішка застигає в мене на щоках. Ліфтер не знає, не може знати, про що я думала. Він сам не розуміє, що сказав.

Алекс помічає, що я змінилась на лиці.

— Що з тобою?

— Зуб заболів, — кажу і сідаю поруч. — Жарти жартами, але треба йти. Незабаром посутеніє.

— Ми тут говорили… — Мавр, очевидно, змерз, у нього сині губи. — Ясна річ, у місто нам дороги немає? А ці три роди… ще незрозуміло, як нас приймуть, вірно?

— Заснуємо четвертий рід, — мовить Перепілка. — Тільки й усього.

Мигцем згадую пророцтво Голованя: «Заснуєш четвертий рід…»

— А що із Заводом? — уривчасто запитує Алекс. — Вони нас не дістануть?

Перепілка швидко дивиться на дітей. Я мовчу.

— І що з тобою? — Алекс підсувається ближче. — Що ти бачила? Що трапилось?

— Я нічого… — запинаюсь. — Одним словом… я бачу шлях, знаю, як… але я боюсь. Я не можу, я боюсь!

Вони всі дивляться на мене, ніби я щойно, у них на очах, звалилася з ясного неба.

— Заспокойся, — співчутливо каже Перепілка.

— Не сміши мої сандалі, — фиркає Ліфтер. — Ти нічого не боїшся. Я бачив.

— Ти нічого не боїшся, — луною відгукується Алекс. — Ти врятувала нам життя. І не лише нам. Ти пройшла вогонь і воду. Сильнішого за тебе я взагалі нікого не знаю! У тобі дикої енергії більше, ніж у всьому цьому дикому лісі!

Знову. Я хапаюся за голову.

— Лано? — тихо запитує Мавр.

Тоді я розповідаю їм свій план. Переказуючи при цьому слова Голованя і Хазяїна.

Вони дивляться й не розуміють. Дівчинка тихо стогне у сні, Перепілка кладе їй руку на лоба.

— Того разу стихії збунтувались, — розповідаю я. — Дали занадто багато… енергії одразу. Отож треба кинути на розпилювач одразу багато енергії… дуже багато. Він, можливо, захлинеться. І Завод… не зупиниться, але переродиться. Щось зміниться там, де нічого не можна змінити. Але для цього, друзі, я повинна йти на розпилювач. Сама.

День хилиться до вечора. Над нашими головами сонно курличе голубка. Мої друзі мовчать. Дивляться на мене.

— От і все, — кажу дуже тихо. — Отже, немає іншого шляху. Ні для мене. Ні для кого.

— Що за синтепон! — дуже голосно каже Ліфтер, так що