Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

— Це не синтепон, — глухо мовить Мавр. — Ти певна, що це спрацює?

Я ковтаю клубок у горлі. Мотаю головою:

— Я не певна. Але це… мені здається… має спрацювати.

— Тоді я піду з тобою, — різко, навіть люто каже Мавр.

Перепілка здригається, ніби її торкнулись розпеченим залізом.

Я заплющую очі. І в темряві, що настала для мене, чую голос Алекса:

— Якщо це спрацює, і я теж піду. Я дикий уже багато років, хто скаже, що в мені мало енергії, горло перегризу.

— Послухайте, — тихо мовить Перепілка. — Це безумство… І як ви… як ми увійдемо на Завод?

— Ти не підеш. Ти будеш із дітьми.

— Ми теж підемо, — каже хлопчик.

Я скручую дулю й тицяю йому під носа:

— Хтось повинен залишитись, ти зрозумів? Хтось дикий повинен залишитись!

— Як ми увійдемо на Завод? — нервово перепитує Ліфтер. — Ми не увійдемо! Ти сама говорила…

— Я знаю, як увійти, — кажу. Всередині в мене порожньо, спокійно і дивовижно легко. — Я знаю.

* * *

Сутеніє, коли ми входимо в селище. Мої супутники розгублено крутять головами, я ж іду прямо до центрального майдану і б’ю на сполох — за правом Цар-матері. Зрештою, це звання в мене ніхто не відбирав.

Гримають двері й віконниці. Голосно перешіптуються люди, чоловіки й жінки. На серці легшає, коли бачу, що вони вціліли: брати, сестри, батьки й діти тих, кого я повела на загибель. Вони збігаються на звук тривоги, на поклик новини, що біжить по селу. Не зважуються підійти — завмирають оддалік, дивлячись на мене, як на примару.

У мене за спиною тісна групка. Величезний мускулистий Алекс недбало притримує розрядник — дулом у землю. Перепілка, примружившись, розглядає людей-вовків. Мавр стоїть праворуч від мене, Лесь ліворуч, Ліфтер прикриває тил.

Майже зовсім посутеніло.

— Запаліть вогонь, — наказую владно.

Приносять смолоскипи. У їх світлі бачу Ярого, і в мене падає серце. Він стоїть у юрбі, у самій глибині, і за його руку тримається… Так, я не помилилась. Це Безіменна, і вона вагітна.

Тим краще, думаю я. Ще одна обірвана нитка. Ще один крок до свободи.

— Ми з міста, — кажу глухо. — Завтра ми зупинимо Завод. Тобто не зупинимо, а… — Я не знаю, як пояснити, і тому запинаюся.

— Звідки ти взялась? — різко запитує Безіменна. — У тебе вистачило совісті прийти сюди з того світу? Де наші брати, ти, Цар-мачухо?!

— Ваші брати мертві, — кажу я. І знову запинаюсь.

Юрба гуде.

Мавр робить крок уперед — сухорлявий, хижий, безжальний.

— Нам не потрібне ваше схвалення. — Його голос разом обриває всі розмови в юрбі. — Нам потрібні від вас… ці, як їх. Трембіти. Барабани. Бубни. Усе, що закликає дощ і грім.

Настає тиша. Чутно, як шумить ліс на далеких горах.

Перепілка міцніше обіймає дітей.

— І поїсти, — тихо мовить дівчинка.

* * *

Розводимо вогнище осторонь від селища, поруч із покинутою норою Голованя. Я не наважуюсь туди увійти.

— Ти повинна залишитись, — усоте кажу Перепілці. Хоча вона давно вже погодилась: думка про те, щоб покинути дітей самих серед ворожих людей-вовків, зведе її з розуму.

Із селища прибігають, знемагаючи від цікавості, підлітки; я ледь упізнаю їх, так вони виросли. Приносять барабани, бубни і кілька трембіт. Мало. Відтоді як майстер Ясь не повернувся з Заводу, трембіти робить його старенька, але вона майже сліпа і не може багато працювати…

Кілька тижнів тому механічні слуги Заводу розорили пасовище в горах: захопили пастухів, трьох хлопців із роду Роганя, і забрали з собою. Але в селищі прояв не бачили.

Після невдалого походу на Завод три роди довго не могли оговтатись. Над горами літав плач невидимої трембіти. Цар-матері немає, і прабатьківські закони похитнулись. Безіменна, всупереч забороні, взяла собі чоловіка, і не з останніх — Ярого. У них буде дитина.

Літо було врожайним. Дичини повно. Якби не це, невідомо, що було б із трьома родами. А так — живуть помаленьку. У кожного роду — свій ватажок, а разом сходяться хіба що на весіллях. Але весіль мало цього року: найкращі хлопці полягли…

— Невже, Цар-мамо, ти підеш знову на Завод? — захоплено запитує чорнявий хлопчина з блакитними, як у Голованя, очима. — Не страшно?

Ледь стримуюся, щоб не здригнутись від того, як він мене назвав: Цар-мати… Цар-мачуха…

— Піду. І цього разу в нас вийде, ось побачиш.

Він киває. Йому, як і його приятелям, дуже хочеться розпитати прибульців про життя в місті, але вони бояться підступитись.

Урешті підлітки знехотя йдуть. Ліфтер мало не вперше в житті гріє руки біля справжнього вогню, на його обличчі — недовірлива напівусмішка. Мавр і Алекс сплять. Перепілка сидить в узголів’ї чоловіка, мені ніяково дивитися їй в очі. Лягаю на спину й дивлюсь на зірки.

Пощади їх, казав Хазяїн.

Але ж якби не вони… я й сама б не зважилась. І що б там я не казала хлопчикові-вовченяті, мені страшно. Я навіть не знаю, чого боюся дужче — смерті чи поразки.

Там, на мембрані, всього лише танок… Це ж не боляче?

* * *

Під ранок земля береться інеєм. Трава, ще вчора зелена, раптом мерхне. Жовте листя, яке вчора прикрашало ліс, тепер лежить під ногами лимонно-бурим килимом. Небо ясне. Пізня осінь. Чекати грози в такий день — щонайменше безумство.

— Може… потім? — тихо запитує Перепілка.

Не дивлячись на неї, хитаю головою.

Алекс перевіряє розрядник.

— Скільки залишилось? — запитую я.

Він знизує плечима:

— Гадаєш, я розуміюсь на цих штуках? Щось залишилось… У них запас мусить бути. Мабуть.

Більше ми нічого не говоримо.

Наспіх снідаємо. Перепілка обіймає Маврикія-Стаха. Дівчинка не розуміє, що відбувається. Хлопчик здається кам’яним. Я згадую, як він терпів біль, коли зламав ногу.

Кладу йому руки на плечі.

— Слухай… Ти розумієш, так? — Показую очима на Перепілку.

— Так, — мовить він відсторонено. — Не хвилюйся.

І ми йдемо. У мене на плечі барабан, Ліфтер несе дві трембіти, Алекс озброєний розрядником і великим пласким бубном. Мавр іде позаду, не відриваючи очей від трави під ногами, що взялася памороззю.

На околиці селища нам перепиняють шлях.

Підрослі брати й сини тих, кого я погубила. Кілька молодих жінок. Усього двадцятеро. Багато. Я швидко оглядаюсь на Алекса: добре б обійтися без стрілянини.

Уперед виходить хлопець, учорашній підліток, чималенького зросту. Він дуже схожий на Мисливицю. Я просто вражена цією подібністю.

— Цар-мамо, — мовить він хрипло, — якщо ти йдеш на Завод, візьми і нас із собою. Ми танцюєм Аркана найкраще від усіх у селищі.

Мавр нарешті відриває очі від землі. Алекс опускає розрядника.

— Добре, —