Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

Тут люди працюють пікселями. Енергію життя отримують по дротах. Істоти з величезним ротом чатують на самогубців. На вершинах покинутих хмарочосів в’ють гнізда бунтарі, глибоко в закинутому метро живуть люди-кроти, і щодня вагончик канатної дороги вирушає на Завод — легендарне місце, де кажуть, всі щасливі…
«Дика енергія» читається на одному подиху і звернена в першу чергу до молоді. Водночас це роман-метафора, цікавий читачам будь-якого віку.
На міжнародному конгресі фантастів «Єврокон-2005» (Ґлазґо, Шотландія) Марину і Сергія Дяченків визнано найкращими фантастами Європи.
Відома співачка Руслана, переможниця «Євробачення», створює новий стиль-проект у жанрі фентезі за мотивами цього роману.

Марина та Сергій Дяченки

Дика енергія. Лана

ЧАСТИНА ПЕРША

Я працюю пікселем.

Щодня за годину до заходу сонця проходжу крізь велику прохідну біля підніжжя єдиного в місті пагорба. Прикладаю до сенсора посвідчення. У потоці інших працівників крокую до роздягальні. Номер моєї шафки — 401/512, він же — номер мого робочого місця — в самому центрі екрана. Я — хороший, кваліфікований піксель.

У шафці зберігається моя роба, допасована точно на мій зріст — до п’ят. Я надягаю робу зверху на чорне щільне трико. Застібаю ззаду липучку. Застібка на робі має лежати точно на четвертому хребці. Міліметр праворуч або ліворуч — світло впаде під іншим кутом, і ось уже брак у роботі. За це штрафують.

Одягаюсь, беру з полиці навушники й чорні окуляри. Босоніж виходжу з роздягальні й слідом за іншими пікселями піднімаюся сходами вгору Йти треба дуже довго, але я звикла. Звідси, зі сходів, чудово видно місто.

Я йду, підібравши край роби і намагаючись не наступати на чужі подоли. Місто залишається внизу, темне, наїжачене вежами. У цей час люди зазвичай виходять на вулиці — дивитись енергетичне шоу. А хто живе у невисоких будинках — ті, буває, лягають на пласкі дахи, щоб зручніше було дивитися в небо.

Я йду, аж поки дістаюся до позначки 401, і тоді повертаю ліворуч. Пробираюсь крізь вузький прохід, дорогою вітаюся з іншими пікселями. У Єви п’ятсот тринадцяте місце, у мене — п’ятсот дванадцяте. Вона каже, що я щаслива, бо мені припав щасливий номер. Із задоволенням помінялась би з нею, але це суворо заборонено правилами. За це можуть оштрафувати так, що до кінця віку не оговтаєшся.

Єва завжди приходить раніше за мене. Коли я добираюся до місця, вона вже сидить, схрестивши ноги, на своїй платформі й хрумтить чіпсами. Я сідаю поруч, і вона мене частує. Завжди частує, хай навіть у неї залишиться останній пластівець.

Пагорб ліворуч і праворуч від нас — плаский майданчик на схилі горба — цілковито заповнюється людьми і гуде, наче вулик. До заходу сонця залишається хвилин п’ятнадцять. Край неба на південному заході все яскравіший. У нас над головами — низькі, щільні сріблисті хмари.

У навушниках починається відлік: п’ятдесят сім… п’ятдесят шість… Ми підводимося, надягаємо окуляри, перевіряємо застібку роби на четвертому хребці й повертаємося обличчями до південного заходу. Вітер погойдує важкі поли нашого робочого одягу.

Платформа під босими ступнями — гладенька й шорстка водночас. Триває відлік: п’ятнадцять, чотирнадцять… п’ять, чотири, три, два, один… почали!

І приходить ритм.

Коли мене запитують про нашу роботу, я не вмію як слід її описати. Ритм може бути простий, тоді він означає просто «червоний», «жовтий», «синій» або «білий». Спершу, на заставці, завжди простий ритм. Я широко розводжу руки, і роба розгортається на всю ширину. Спереду вона червона, ззаду біла. Якщо підняти праву руку, розкриється жовта складка, ліву — синя. Бачите, все дуже просто: я повертаюся на своїй платформі й змінюю колір. А якщо в навушниках раптом настає тиша, я закидаю поли на голову. Зі споду роба чорна.

Проба на готовність пройшла успішно. Ми знову стоїмо обличчями на південний захід, де світліший край хмар. Увесь екран зараз залитий червоним, та його ніхто не бачить, крім чергового адміністратора і кількох технічних співробітників…

У цю секунду сонце, опускаючись дедалі нижче, виринає нарешті з-під хмар, зависає між ними та обрієм. Яскраве світло заливає схил пагорба і людей-пікселів. Оце вони, ті двадцять хвилин на день, коли ми бачимо сонце. Якби не чорні окуляри, я, певно б, осліпла.

І ось, щойно сонце заливає пагорб, я також бачу наш екран. На небі! Яскраво освітлений, він відбивається у хмарах, його видно звідусіль. На вулицях від радості кричать і аплодують так голосно, що навіть тут, на пагорбі, чути гомін натовпу І починається!

У навушниках наростає ритм. Тепер він складний, це не просто чергування кольорів, це черговість, яку я пам’ятаю, як літери абетки. Чер-си-чо-бі! Чер-си-чо-бі! Жов-чер-жов! Жов-чер-чер-жов! Поли роби літають, збурюючи вітер. Майже не залишається часу, щоб дивитися вгору: я підстрибую на платформі, зливаючись із ритмом, я сама — ритм. Там, нагорі, з’являються картинки, повзуть по екрану слова: «Динамічні миші — сто кілометрів пробігу!», «Чесна робота — додатковий пакет!» і ще щось, я не встигаю прочитати. Я й це завважила лише тому, що воно часто повторюється…

Двадцять хвилин я відтворюю й повторюю послідовність кольорів, і Єва поряд зі мною, і всі сотні пікселів на пагорбі — одночасно. На екрані — реклама, блазні, біжучий рядок повідомляє новини, і кожні п’ять хвилин зринає величезний напис: «Енергетичне шоу — для вас, мешканці міста!»

Мені весело. Платформа нагрівається під ступнями. Навколо тріпоче різнобарвна тканина. У якусь мить летюча роба Єви раптом зникає з поля мого зору, я здивовано повертаю голову — ні, все гаразд. Єва працює, мій синій і її жовтий дають насичений зелений колір…

А потім екран знову заливає червоним. Ми завмираємо, розкинувши руки і повернувшись обличчям до південного сходу, а сонце повільно тоне за обрієм. Екран тьмяніє… тьмяніє… останнім зникає біжучий рядок — він аж на вершечку пагорба.

Зміна закінчилась. Ноги підгинаються, я сідаю на платформу і стягаю навушники. Поруч опускається Єва. Облизує губи.

Нам нема куди поспішати. Першими йдуть ті пікселі, які ближчі до краю.

* * *

— Я тобі заздрю, — каже Єва.

Ми йдемо з роботи. Давно посутеніло, черговий на перехресті крутить педалі динамомашини, над його головою мерехтить блідий ліхтар. Виступають із темряви світловідбивачі вздовж краю хідників, на розі будинків, на вивісках громадських кав’ярень.

У Єви косметика, що світиться, її обличчя пливе, наче місяць, у темряві поряд зі мною. В очі вона крапає «нічний погляд», від нього райдужна оболонка віддає зеленаво-білим яскравим світлом. Єва дуже втомилася і чогось боїться.

Я сідаю на хідник. Єва за мною. Тієї ж миті під’їжджає автоматичний вуличний рознощик, вивантажує два енерджі-дрінки. Це питво тільки так зветься — «енерджі». Насправді ж енергія в ньому — тільки й та, що на етикетці.

Рознощик їде далі: низький візок на трьох пластикових гусеницях, один підсліпуватий сенсор і роз’єм для маршрутної карти. Піраміда картонних банок із питвом небезпечно хилиться вправо. Поки я дивлюсь услід рознощику, Єва відкриває свій дрінк і робить великий ковток.

— Щось сталося? — питаю я.

Вона хитає головою.

Я знаю, Єва живе над силу. Ледве дотягає до опівночі, і так щодоби. Зараз десята сорок п’ять, найгірший час для Єви, ось тому я й сиджу тут на хіднику і